Для туристів або пересічних спостерігачів Італія може здатися одним суцільним музеєм — сповненим прекрасного мистецтва, але дещо застиглим у минулому, що відіграє лише другорядну роль у світових справах. Нова книга Джейсона Горовіца, американського журналіста, який провів значну частину останньої чверті століття в Італії, малює іншу картину: нації, що слугувала лабораторією для політичних тенденцій, які поширилися Європою та Сполученими Штатами.
Навчившись журналістській справі в Римі, працюючи на різноманітні новинні видання, Горовіц одружився з донькою італійського дипломата, а пізніше майже десятиліття був керівником римського бюро The New York Times (коли, як він сам каже, остаточно «став своїм», отримавши італійське громадянство). Його мемуари «Італійська робота» (The Italian Job) є роздумом як про його особистий та професійний досвід у країні, так і про її новітню політичну історію.
«Італійська робота: Спогади американського репортера в Римі», Джейсон Горовіц, Celadon, 352 с., 29,99 доларів США, жовтень 2026 року.
Навчившись журналістській справі в Римі, працюючи на різноманітні новинні видання, Горовіц одружився з донькою італійського дипломата, а пізніше майже десятиліття був керівником римського бюро The New York Times (коли, як він сам каже, остаточно «став своїм», отримавши італійське громадянство). Його мемуари «Італійська робота» є роздумом як про його особистий та професійний досвід у країні, так і про її новітню політичну історію.
Книга просякнута очевидною любов’ю до Італії та італійців, проте один з її центральних аргументів полягає в тому, що країна проклала шлях для підйому сучасних ультраправих сил.
Значна частина книги присвячена Сільвіо Берлусконі, медіамагнату, який вперше став прем’єр-міністром у середині 1990-х років і, як лідер правоцентристської партії Forza Italia, домінував у політичному житті Італії протягом 20 років. Берлусконі, який помер у 2023 році, з ганьбою пішов у відставку у 2011 році на тлі гострої фінансової кризи, що загрожувала поставити на межу банкрутства третю за величиною економіку єврозони, — і після скандалу, пов’язаного з його сумнозвісними вечірками «бунга-бунга».
Горовіц зосереджується на тому, як Берлусконі послужив моделлю для майбутнього президента США Дональда Трампа, і він далеко не перший, хто проводить паралелі між цими двома лідерами — обома багатими бізнесменами з хистом до порушення норм. Але як американський журналіст з досвідом висвітлення політичної сцени як у Римі, так і у Вашингтоні, Горовіц особливо проникливий.
«Берлусконі створив шаблон для Трампа, італійський оригінал перед американською копією», — пише Горовіц. Він «показав, що ослаблений політичний мейнстрім вразливий до захоплення бізнесменом із брендовим ім’ям та месіанським комплексом — Італія була зруйнована, і лише він міг її виправити — необмежений доступ до екранного часу та харизма, що рухала масами».
Обидва лідери стикалися з довгим списком юридичних проблем і реагували на них подібним чином: заяви Трампа про «полювання на відьом» здаються взятими з репертуару Берлусконі, зазначає Горовіц. Не дивно, що Трамп давно цікавився політичними пригодами Берлусконі. «Хто цей хлопець?» — нібито запитав Трамп свого помічника, якого він відправив до Італії у 2011 році, згідно з книгою. «Що він робить? Як у нього справи?»
Крім того, що він надихнув майбутнього президента США, Берлусконі залишив ще один довготривалий слід в Італії та за її межами, стверджує Горовіц: зламавши «заслін» навколо італійських ультраправих та неодноразово вводячи їх до коаліційних урядів, він допоміг прокласти шлях для їхнього підйому, кульмінацією якого стало обрання Джорджі Мелоні прем’єр-міністром чотири роки тому, і сприяв ширшій тенденції у значній частині Європи.
За словами Горовіца, Берлусконі вважав — і до певної міри слушно, — що відкриття воріт уряду для постфашистського Італійського соціального руху, попередника партії Мелоні «Брати Італії», прискорить його трансформацію в більш мейнстрімну консервативну силу.
Хоча Мелоні проводить жорстко консервативну політику, обмежуючи права на аборти, забороняючи сурогатне материнство та посилюючи повноваження поліції, більшість італійців, з якими я спілкуюся, погоджуються, що вона не становить загрози демократичним свободам. Але те, чого Берлусконі не передбачив, пише Горовіц, це те, що його коаліційні партнери згодом займуть центральне місце, а Forza Italia буде відтіснена на другий план.
У 2018 році Маттео Сальвіні — лідер іншої ультраправої партії, Ліги — став міністром внутрішніх справ у коаліційному уряді з антиістеблішментським Рухом п’яти зірок. Італія стала маяком для міжнародних правих популістів, зокрема для колишнього радника Білого дому Стіва Беннона, який часто відвідував Італію в той час, намагаючись створити широкий антиглобалістський альянс. Як зазначає Горовіц, Італія була «місцем, куди прагнули найзавзятіші підпалювачі існуючого світового порядку».
Після того, як ще дві коаліції швидко змінилися при владі, Мелоні стрімко злетіла в рейтингах і виграла загальні вибори 2022 року, ставши першим ультраправим главою уряду в Західній Європі з часів закінчення Другої світової війни — рівно через століття після того, як похід на Рим привів до влади Національну фашистську партію Беніто Муссоліні в Італії.
Горовіц припускає, що втеча італійських ультраправих зі своєї «печери» відтворюється подібними партіями по всій Європі. «Італійська робота» не заглиблюється в політику інших країн, але варто зазначити, що Італія задала тенденцію: в останні роки популістські націоналістичні партії підтримали або увійшли до складу урядів у Швеції та Нідерландах. У Франції лідерка Національного об’єднання Марін Ле Пен є фаворитом на президентських виборах навесні. Партія Reform U.K. більшу частину останнього року очолювала національні опитування. Минулого місяця партія «Альтернатива для Німеччини» досягла значних успіхів над консервативними християнськими демократами на кількох виборах у землях.
Щодо того, чи приречені ультраправі стати більш поміркованими, наближаючись до влади, Горовіц залишає це питання відкритим. Італійці, пише він, можуть бути спокушені популізмом, але зрештою вони є нацією поміркованих людей, які мало співчувають авторитаризму. Італійська політична система з її притаманною фрагментацією та сильним судовим апаратом була створена з попелу Другої світової війни з метою забезпечення сильних стримувань і противаг.
В інших політичних культурах з меншою кількістю конституційних «опор», зазначає Горовіц, історія може бути іншою. Я б вказав на значно більшу владу, сконцентровану в руках виконавчої влади у Франції, де президент Еммануель Макрон провів у 2023 році вкрай суперечливу пенсійну реформу, яку законодавчий орган не мав права голосувати.
Книга Горовіца — це більше, ніж просто про італійську політику. Ватикан, наприклад, явно займав значне місце в його житті в Римі, що рясно відображено в «Італійській роботі». (Автор не самотній: через десятиліття, коли я проходив стажування в тому ж бюро Associated Press, де Горовіц робив свої перші професійні кроки, робота полягала приблизно на 50% у висвітленні Папи Римського і на 50% — Берлусконі.) Горовіц проводить читачів через три конклави, які обрали Папами Бенедикта XVI, Франциска та Лева XIV відповідно; описує боротьбу за владу між консерваторами та реформаторами в церкві; і веде читачів за лаштунки багатьох папських поїздок, які він висвітлював як член ватиканського прес-пулу.
Окрім прем’єр-міністрів і пап, Горовіц добре зображує колективну психіку Італії. Книга містить обов’язкову дозу італійського колориту: безрозсудне водіння, вишукані лайки та захоплення їжею. Але Горовіц не продає стереотипи. Навіть коли він торкається деяких найпоширеніших італійських кліше, він додає справжньої глибини своїм спостереженням про те, що визначає країну та її народ.
Розглядаючи, наприклад, наполегливість італійців дотримуватися традиційних рецептів до літери, Горовіц стверджує, що це може відображати ширшу неохочість до прийняття змін та інновацій. Я ніколи не думав про це з такого боку, але він, можливо, цілком правий.
В деяких аспектах досвід Горовіца в країні навряд чи можна порівняти з досвідом пересічного італійця. Як він згадує в книзі, його родичі мають зв’язки з найексклюзивнішими соціальними колами Риму. Однак він ясно описує виклики, з якими стикаються італійці — не з академічної точки зору, а після того, як він та його родина зіткнулися з деякими з цих проблем у повсякденному житті. Відсутність хороших вакансій та низькі зарплати, які спонукають велику кількість талановитих випускників до еміграції, є повторюваними темами в «Італійській роботі» (в один момент дружині Горовіца запропонували настільки низьку зарплату, що вона подумала, що сталася помилка), як і старіння населення, що створює навантаження на систему соціального забезпечення Італії та модель догляду за літніми людьми, яка базується на сім’ї.
Погляди Горовіца також зазнають впливу його власних політичних поглядів. Книга демонструє певну прихильність до ліберальних реформаторів, таких як колишні прем’єр-міністри Маттео Ренці та Маріо Драґі, тоді як «Рух п’яти зірок» постає як зграя божевільних, схильних до теорій змови — оцінка, яка ігнорує його поступовий перехід від антиістеблішментського руху до більш мейнстрімної, поміркованої та лівоцентристської партії в останні роки.
Але жодний опис такої ж розділеної країни, повної протиріч, як Італія, не може бути повністю об’єктивним, тим більше такий широкий і особистий. Якщо вже на те пішло, невелика упередженість тут і там є доказом того, що Горовіцу справді вдалося «стати своїм».
За даними порталу: foreignpolicy.com