“Він найбільше боявся мін”: загинув воїн із Черкащини.

Завжди цілеспрямований, строгий, чесний, з винятковим рівнем фахової майстерності — так говорять товариші по службі про хороброго воїна. Його радісне життя тільки починало розквітати, тому що він нарешті знайшов любу, одружився, став батьком для двох її діточок, і за декілька місяців до великої війни у родини народився спільний син. Так само гаряче, як свою сім’ю, Олександр Федорович обожнював і Україну. Саме тому у січні 2023 року став на захист Вітчизни, приєднавшись до складу ЗСУ за контрактом. Влітку того ж року воїн з позивним «Чигирин» поліг в районі проведення бойових дій на Донецькому напрямку. У нього залишилися мати, дві сестри, дружина та троє синів. Олександра Федоровича нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

«Якби в нього було десятеро дітлахів, він був би дуже радий»

«Сашко був настільки добросердечним та відкритим, наскільки це лише можливо, — ділиться з „ФАКТАМИ“ дружина бійця Катерина. — Він завжди усміхався, хоч би що трапилося в житті, а його усмішка була така неповторна… Він фанатично любив футбол, добре грав у теніс, а найбільша його пристрасть — це шахи. Сашко брав участь у різних турнірах і змаганнях та займав призові місця».

ВІДЕО ДНЯ

Відразу після школи Олександр Федорович поїхав працювати на будівельний майданчик. Сам заробив кошти на навчання і в Черкаському державному технологічному університеті отримав вищу освіту за спеціалізацією «інженер-будівельник». Все своє життя до війни він зводив. Це спортивні зони, стадіони для атлетів — від Львівської області до Донецької, від Чернігівської області до Одеської. Мріяв, що після війни відбудовуватиме Україну…

Дружина загиблого воїна додає: знайомі вони були вже давно, адже з одного села. Та їхня історія кохання почалася у 2020 році, коли вже мали життєвий багаж, свої радості та шрами.

РЕКЛАМА

«Я ростила двох синів, а Сашко жадав справжньої родини, про дім, в якому лунає дитячий сміх і царює любов. Ми зустрілися — зрілі, зі схожими поглядами, з вірою у добро і світле майбутнє. Коли почали спілкуватися, від Сашка прямо йшло тепло і щирість, це відчувалося відразу, — говорить вона. — Він надзвичайно любив дітей, а вони — його. Там, де Сашко, там завжди діти, це я як мати одразу помітила. Якби в нього було десятеро дітей, він був би дуже радий. Неодноразово він говорив про всиновлення дитини з дитячого будинку, завжди йому було шкода покинутих діточок. У нього було відмінне почуття гумору, він вмів зняти напругу.

“Олександр дуже любив дітей, а вони – його”, – розповіла Катерина

Сашко перший в мене закохався, я навіть спочатку цього не помічала. Він робив перші кроки, завойовував мене, прокладав до мене шлях діями, а не словами, і так було завжди. Він був таким рішучим, впевненим у собі, наполегливим, уважним, відважним, щедрим і романтичним, дарував багато квітів і презентів, і мені, й дітям, і був трохи сором’язливим, не хотів багато уваги до себе.

У 2021 році ми оформили шлюб, тоді народився наш спільний син Володимир, наше маленьке світло щастя. Сашко за короткий період часу з неодруженого став багатодітним батьком і дуже цим гордився. Я була по-справжньому люблена та абсолютно щаслива. Мій чоловік так пишався нашою родиною, постійно турбувався, наполегливо працював, щоб ми нічого не потребували. Робив усе для нас і був готовий на все заради нас, я це розуміла, бачила, відчувала. Щодня і завжди повторював, що ми — його найбільше щастя, сенс життя та його скарб. Говорив, що я його заповітна мрія і винагорода у цьому житті. Не минуло й дня без висловлювання любові та вдячності одне одному. Ми були такі щасливі, цінували кожну мить, жили й не могли насолодитися, жодного разу не посварилися, мені прямо боязко було від того, як усе у нас гарно…"

РЕКЛАМА

«У нас було свідоцтво, що родина багатодітна. Але чоловік про це не згадав жодного разу»

Раніше чоловік не служив, додає співрозмовниця. Коли почалася повномасштабна війна, він прагнув йти захищати Україну з першого дня. Але оскільки на початку було багато бажаючих, після проходження медичної комісії йому сказали очікувати дзвінка.

«А у нас було посвідчення, що сім’я багатодітна. Але чоловік про це не сказав ні слова, — додає жінка. — У 2022 році були тяжко травмовані мій батько та чоловік сестри. Сашко залишався єдиний чоловік на всю родину. Зателефонували йому 13 грудня 2022 року, у перший день народження нашого Вови. Сашко зібрав речі й поїхав до військкомату, хоча повістки йому ж не дали. У січні 2023 року він став бійцем 38-ї ОМБр, потрапив у розвідувальну роту. Я дуже за нього переживала, але він завжди заспокоював: „Катрусю, я всього навчений, все знаю, все буде добре, вмію все прораховувати і передбачати, єдине, що для мене боязно, це міни, вони непередбачувані…“ Після першого виходу на завдання, у нього зашкалював адреналін, і з його слів я зрозуміла, що в якомусь сенсі йому там навіть імпонувало, хоча говорив, що фізично важко і дуже огидний запах тіл…»

У січні 2023 року Олександр став бійцем 38-ї ОБМП, потрапив у розвідувальну роту

16 липня 2023 року… Тоді Катерина востаннє бачила коханого. Зізнається: ніколи не бачила його таким сумним.

РЕКЛАМА

«Це була наша остання зустріч, остання ніч, світанок разом, останні обійми. Мені здається він щось передчував, — говорить вона. — І я теж, бо всередині була напруга. Сашко останнім часом якимись незвичайними питаннями задавався, казав, що у нього вік Ісуса, і розпитував, чи потрапить він до раю, чи заслуговує там бути…

Читайте також: У нього була одна відповідь: «Там мої побратими. Треба стояти на смерть»: розповідь про 22-річного оборонця, який віддав життя за Україну

27 липня ми зранку розмовляли, а під вечір любий мені написав, що він несподівано йде на завдання і був задоволений, що йде з товаришем Дімою. Усі вони прагнули йти на завдання, воювати хотіли… Далі нестерпна тиша. 29 липня командир чоловіка сповістив жахливу звістку. Сашка під час виконання бойового завдання в населеному пункті Урожайне вбила міна… Це єдине, чого він боявся. Загинув у сірій зоні зі своїм найкращим другом та іншими побратимами. Коли чоловіка привезли додому, провела з ним ту коротку фінальну літню ніч, тримаючи його крижану руку. Поховали його у рідному Рацеві.

Після смерті коханого мені вдалося організувати в пам'ять про мого чоловіка шаховий турнір, тому що шахи були для нього не тільки грою. Вже проведено три турніри, робимо їх кожного року у вересні, на його день народження".

Олександр Федорович нагороджений орденом “За мужність” III ступеня (посмертно)

Дружина бійця констатує: хоч і минуло два роки з моменту смерті чоловіка, але час зовсім не загоює:

«Кожного дня я збираю себе по дрібницях і ніби заново вчуся жити. При живих батьках і дітях, без нього я залишилася сиротою. Я існую з вдячністю за той час, що нам подарувала доля, і з горем, що його було так недовго. Переконана, що такі люди трапляються раз у житті, і то не кожному, мені з ним дуже пощастило, це найкраща людина, яку я знаю.

Олександр Федорович

Оскільки похований Сашко у сусідньому містечку, я їздила туди перший рік майже щодня, коли з дітьми, коли без них, у будь-яку погоду. Після року трохи рідше. Я не могла змиритися, що мій любий, рідний чоловік там лежить у землі. Діти — вони є джерелом сенсу та мотивації у моєму житті. Їх троє — я одна, їм потрібні моя ніжність, турбота, підтримка, виховання за двох. Тепер я просто міцна, бо іншого виходу немає. Біль не зникає, а час не зцілює, надто важка втрата…"

Раніше історію офіцера Івана Кондрашова, який загинув під час виконання бойового завдання у Дружківці, «ФАКТАМ» розповіла його мати Ольга Кондрашова.

Джерело