Сучасне німецьке кіно, здається, прагне розвіяти будь-які уявлення — зокрема й у самих німців — про країну як про батьківщину прихильників “Бьоркеншток”, антивоєнних активістів, що уникають власної тіні. Серія нових, гостросюжетних фільмів влучно продовжує традицію суспільно-критичного “Нового німецького кіно” 1970-х, представленого такими режисерами, як Райнер Вернер Фассбіндер, Фолькер Шлендорф та Маргарета фон Тротта. Нинішня Німеччина — це щось значно похмуріше за те, що зображено в легковажних фільмах останніх десятиліть, як-от “Fack ju Göhte” та “Good Bye, Lenin!”. А разючі результати ультраправих на вересневих регіональних виборах пророкують, наскільки ще похмурішою вона може стати.
Одним із цих нещадних кінематографістів є німецько-іранський режисер Фараз Шаріат, чий фільм “Prosecution” (“Переслідування”) — це моторошний трилер про молоду німецьку юристку корейського походження, лесбійку на ім’я Сеє Кім (Чен Емілі Ян). Вона починає свою кар’єру як державний прокурор у невеликому місті на сході Німеччини. Після здобуття трьох нагород на Берлінському кінофестивалі в лютому, цей артхаусний трилер вийшов у німецький прокат влітку і був описаний одним з рецензентів як “фільм політичного моменту”.
Стрічка починається напруженою сценою в суді, де новопризначена Кім розглядає расистський напад на темношкірого громадянина як дрібне правопорушення, а не як політично вмотивований напад. Вона — горда представниця німецької інституційної юстиції, яку вважає “найоб’єктивнішою у світі”.
Але її ставлення швидко змінюється. Після догани неонацистському обвинуваченому, її навмисно збивають з велосипеда під мостом, коли вона їде парком. Згори летять “коктейлі Молотова”, один з яких вибухає їй на спину, підпалюючи куртку та обпалюючи шию й щелепу. Нападники втікають, вигукуючи: “На тобі, стерво!”. Незважаючи на поранення, Кім залишається на місці злочину, щоб забезпечити належне збереження доказів. Тепер вона — жертва, і вона сповнена рішучості домогтися справедливості в системі, яка не є об’єктивною, а, можливо, й ніколи не була.
Адвокат Кім, Олександра Тідеманн (у виконанні Юлії Єнтш), — це та сама адвокатка, що представляла інтереси темношкірого громадянина в першій сцені, і висловила заперечення (тоді проти Кім) про те, що німецька система “сліпа на праве око”. Іншими словами, истеблішмент відмовляється ставитися до правого екстремізму з тією ж суворістю, що й до інших політично мотивованих дій. Кім каже Тідеманн, що якби в нападі на неї підозрювали мусульман, це негайно було б кваліфіковано як тероризм, і всі ресурси держави були б задіяні. Цей звинувачення в офіційній упередженості давно висувається німецькими лівими — ще з 1950-х років, коли в системі правосуддя Західної Німеччини було багато колишніх нацистів, що стало темою фільму Ларса Крауме “Народ проти Фріца Бауера” (2015). Але це було давно, чи не так?
Расистські злочини на ґрунті ненависті, як стверджують критики, подібні до Шаріата, часто або взагалі не переслідуються, або розглядаються як аполітичні правопорушення. Це дозволяє злочинцям уникнути суворих вироків і приховує потворну таємницю Німеччини: через вісімдесят років після нацистського режиму, потужна фашистська мережа пронизує країну в усіх напрямках, не лише на території колишньої Східної Німеччини. Це призводить до тверезого висновку: сучасна Німеччина зазнала провалу у своєму найголовнішому завданні — забезпеченні того, щоб фашизм ніколи більше не розквітнув на німецькій землі.
Найбільш резонансним інституційним провалом Німеччини (на сьогодні) були вбивства, скоєні неонацистським осередком під назвою “Націонал-соціалістичне підпілля” (NSU) між 2000 і 2007 роками. Група вбила німецьку поліцейську та дев’ятьох осіб переважно турецького походження. Незважаючи на накопичені за ці роки докази, NSU продовжувало вбивати, їхні злочини стали найсмертоноснішою серією екстремістських убивств у повоєнній Німеччині на той час. Замість того, щоб зосередитися на широких неонацистських мережах, влада переслідувала родини жертв. Як показано у документальному фільмі Андреаса Мауса “Бармен і бомба” (2015), німецька влада помилково стверджувала, що вбивства пов’язані з турецькою організованою злочинністю або мафіозними угрупованнями. Німецька влада ідентифікувала вбивць лише після того, як знайшла відео, зроблене NSU, де вони брали на себе відповідальність за вбивства, вибухи та пограбування.
У фільмі “Prosecution” Кім вірить, що державні інститути правосуддя можуть і будуть функціонувати, якщо правильно їх використовувати. (У німецькому фільмі 2017 року “Без згадки” (In the Fade) режисера Фатіха Акіна, головна героїня відмовляється від системи правосуддя; вона вбиває вбивць своєї родини та себе саморобною бомбою.) Тим не менш, Кім не розраховує на захист з боку держави. Вона озброюється і купує блискучий чорний броньований спортивний автомобіль. Коли її законний пошук справедливості перетворюється на одержимість, вона переступає межі, що робить фільм чимось більшим, ніж чорно-білою історією добра проти зла. Чи мусить вона дійсно порушувати закон, щоб змусити його працювати? Чи потрібно німцям з темнішою шкірою озброюватися на вулицях? Чи Кім егоїстично наражає інших на небезпеку, щоб засудити своїх нападників?
Занурюючись у справу — всупереч попередженням своїх керівників — Кім проводить слідчу роботу, яку мали б виконувати самі міські чиновники, але не роблять. Впевнена у своєму становищі німецького професіонала, вона відмовляється поводитися так, як багато не німецьких жертв: пасивно та беззахисно, залякані німецькою бюрократією. Вночі Кім прокрадається до міських архівів, щоб зібрати докази, які виявляють щільну ультраправу мережу, що глибоко проникає в органи правосуддя та громадської безпеки. Вона знаходить попередніх жертв, справи яких були “заметені під килим” — очевидні докази, що не були використані, важливі питання, що не були поставлені, зв’язки з іншими подібними злочинами, що залишилися невиявленими.
Перешкоди, з якими Кім стикається знову і знову, вказують на симпатію до ультраправих не лише серед службовців мерії та кількох поліцейських. Її начальник, старший прокурор — елегантний, освічений, на вигляд розумний чоловік — каже їй, що 80 відсотків таких справ залишаються нерозкритими, і її справа може бути такою ж. Він не пивний п’яниця чи неонацистський головоріз, і саме це так бентежить: інститути правосуддя приховують свої нейтральні та впорядковані фасади. Ультраправі в Німеччині носять краватки, їздять на Porsche, мають юридичну освіту. “Так, тут є німці, які думають так”, — каже їй колега. “Їх не можна виключати з державної служби. Такого закону немає”. Загроза для кольорових людей у Німеччині більше не походить виключно ззовні інститутів, а й зсередини.
Німецька назва фільму, “Staatsschutz” (буквально “державний захист”), працює на нього краще, ніж англійський переклад. У Німеччині федеральний та земельний Staatsschutz — це поліцейський орган, відповідальний за захист конституційного ладу, державних інституцій та національної безпеки. Об’єкт переслідування тут не названий, але демократична Німеччина захищає своїх громадян від таких як тероризм. Але якщо змінити об’єкт, держава може захищати іншу групу: злочинців. Найперше вона захищає себе: свої інституції, персонал, репутацію. Імідж, заплямований ультраправими ксенофобами, — це останнє, чого хоче Німеччина (з усіх країн), тому державі не вигідно перетворювати расистські та неонацистські злочини на федеральні справи, ані на колишньому заході, ані на сході.
“Prosecution” сьогодні виглядає ще більш моторошно. Він зображує умови, що передували тому, як права партія “Альтернатива для Німеччини” (AfD) здобула 44 відсотки голосів у східнонімецькій землі Саксонія-Ангальт у вересні, а потім 38 відсотків в іншій східній землі двома тижчинами пізніше. Ці голоси становлять сейсмічні події в повоєнній Німеччині, але “Prosecution” викриває, наскільки глибоко ультраправі проникли в німецькі інституції, так і не будучи обраними до них. Регулярно і вже багато років німецькі ЗМІ повідомляють про випадки ультраправих чатів у поліцейських підрозділах, неонацистських клік у збройних силах, суддів та прокурорів, пов’язаних з AfD. І, як ми бачимо в “Prosecution”, для кольорових людей та ЛГБТК+ спільноти це достатньо страшно. У 2025 році, згідно зі статистикою міністерства внутрішніх справ, ультраправі екстремісти скоїли 42 544 злочини по всій Німеччині, включаючи 8 396 злочинів на ґрунті ненависті з чітко вираженою ксенофобією — і це цифри системи, “сліпої на праве око”. Критики підозрюють, що вони набагато вищі.
Наскільки загрозливим буде життя в землі Саксонія-Ангальт під керівництвом AfD для ворогів ультраправих? Можна припустити, що значно. І з цієї причини, як повідомляють німецькі ЗМІ, багато хто з “небажаного списку” ультраправих вже пакує валізи. В уряді землі, керованому AfD, добробут кольорових людей та ЛГБТК+ спільноти, ймовірно, буде значно гіршим, ніж у Кім у фільмі “Prosecution”. Маючи міністрів юстиції та внутрішніх справ у своєму портфелі, уряд AfD контролюватиме Staatsschutz та державне розвідувальне агентство — останнє наразі класифікує AfD як “правий екстремізм”. Також він контролюватиме кадровий склад поліції, а отже, пріоритети та розгортання підрозділів, а також правила притулку та депортації в землі. Міністри призначають політичних цивільних службовців, таких як статс-секретарі та керівники департаментів. Міністерство юстиції дає вказівки громадським прокурорам, як Кім.
AfD та її прибічники вже задають тон у таких оплотах, як Саксонія-Ангальт, і роблять це роками. Але тепер ненависть має печатку легітимності, навіть якщо вона порушує закон. Під крилом AfD, злочинці, подібні до тих, хто підпалив Кім у фільмі “Prosecution”, безумовно, почуватимуться впевненіше — і захищеніше.
Розмірковуючи над ширшим питанням, як це могло статися в Німеччині (країні, яку довго вважали піонером у переосмисленні минулого), варто подивитися ще один сучасний німецький фільм — “Батьківщина” (Fatherland) режисера Павла Павліковського. Чорно-білий байопік розповідає про великого німецького письменника Томаса Манна, який разом із донькою Ерікою, що мешкає у Сполучених Штатах, здійснює тур Східною та Західною Німеччиною у 1949 році, якраз тоді, коли країна розділяється після війни. У Франкфурті, на Заході, у державному апараті працюють колишні нацисти. На Сході формується радянська система, з усіма її недоліками. У цей момент народження двох Німеччин є щось глибоко неправильне і тривожне, і Манни це відчувають. Ці “дитячі хвороби” резонують і донині.
Інформація підготовлена на основі матеріалів: foreignpolicy.com