«Легко любити Україну до глибини душі. А ви полюбіть її до глибини власної кишені», – казав аграрій, благодійник і один із ініціаторів скликання Центральної Ради Євген Чикаленко. Книга «Пан» про життя Чикаленка вийшла друком у видавництві «Брустури». Forbes Ukraine публікує уривок про те, як найвідоміший землевласник XIX століття став меценатом української культури
Новий номер Forbes Ukraine: 202 найбільші приватні компанії та 303 ефективних СЕО. Замовляйте та отримуйте два журнали за ціною одного!
Наприкінці XIX сторіччя підприємець Євген Чикаленко заробив значні статки на сільському господарстві. Секрет його успіху – в інноваціях, які він не боявся тестувати і масштабувати. Чикаленко закуповував американські плуги, сівалки, снопов’язалки, експериментував з новими сортами культур, впроваджував нові добрива.
Інша іпостась Чикаленка – меценат. Він витрачав сотні тисяч рублів на десятки українських проєктів – газети, школи, наукові та популярні видання у Києві та у Львові. «Коштом Чикаленка створювався україномовний медіапростір у ті часи, коли україномовність була далеко не мейнстримом», – розповідає дослідниця українського підприємництва Тетяна Водотика. У помешканні Чикаленка в Києві зустрічалася національна культурна еліта – письменники, історики, композитори, яким благодійник виплачував «стипендії».
Після перемоги більшовиків у 1917 році Євген Чикаленко втратив усе, але залишався корисним українству до самої смерті, пише в книзі «Пан. Роман про Євгена Чикаленка» літературознавець Степан Процюк.
Книга виходить друком у жовтні у видавництві «Брустури». Forbes публікує уривок з роману про те, що спонукало Чикаленка стати меценатом української культури і якими принципами послуговувався благодійник. Один із них – фінансово підтримувати навіть тих українських авторів, яких він особисто не вважав найталановитішими.
Степан Процюк
автор книги «Пан. Роман про Євгена Чикаленка»
Поет, письменник і літературознавець Степан Процюк працює в жанрі екзистенційно-психологічної прози. Він є автором понад 30 книг і лауреатом низки літературних нагород, зокрема відзнаки «Золотий письменник України». Перший роман Процюка «Інфекція» про зросійщення українців вийшов у 2002 році і був номінований на Шевченківську премію.
Читати більше Згорнути
Навесні 1895-го померла 10-річна дочечка Чикаленка Євгенія. Родина поховала її в Перешорах. Батько, плачучи, вирішив її посаг використати для громадської справи. Це не означало, що він недостатньо любив свою дочку. Це й була форма найвищої любові.
Він вносить 1000 карбованців у редакцію «Киевской старины» як премію за талановито написану українську історію в одному томі. Праці з імперського погляду не цікавлять Чикаленка. Істориків, талановитих та україноцентричних, не густо. Зрештою, таку історію написав молодий учений-патріот України Василь Доманицький.
Він помре в Христовому віці, замордований туберкульозом легень. Син священника з Черкащини, улюбленець усіх чесних українців, талановитий, фанатично працелюбний і хворобливий уже від молодого віку, Доманицький запалював усіх беззастережною вірою в майбутнє України. Він працював до останнього дня, будучи безнадійно хворим.
Книга «Пан» про життя Євгена Чикаленка виходить друком у жовтні у видавництві «Брустури». Forbes публікує уривок про те, якими принципами послуговувався меценат Фото видавництво «Брустури»
Спершу не вірив, що помре – та й ніхто не вірив. З Франції тіло довго доставляли в Україну. Цілі натовпи селян чекали, щоб попрощатися з Василем Доманицьким, одруженим з візією українського майбутнього.
Загалом національне життя наприкінці ХІХ століття у великій Україні, як пише Євген Чикаленко, було «так придавлене, так пригнічене, що нічим себе виявити не могло». Але тінь дорогої донечки закликала до першого фінансового подвигу для українства.
У тогочасній Галичині українське життя розвивалося краще, без тіні двоголового орла. Грушевський закликає українське громадянство збирати пожертвування для будівництва академічного дому у Львові.
– Нехай юні великоукраїнці їдуть учитися до Львова! – казали одні прихильники нашої справи.
– Вони пересадять галицький запал у творенні України на наш ґрунт! – докидали справжні романтики.
– Але ви ідеалізуєте галичан, – заперечували скептики.
– Там на першому місці кар’єризм і кав’ярняне життя!
– Там багато видатних українців! Найперший – Франко! – сперечалися прихильники рівноваги.
– Львів – європейський смітник! – не здавалися скептики. – Там найгірші урядовці!
– Сама атмосфера Львова, таки вже частково українського, надихає! Кількість породжує якість! – прихильники рівноваги не зважали на галичанофобію.
– Але їхня молодь, діти українців, найперше думають про те, як хто стоїть, як він ситуований і яка в нього реальність, – перекривляли галицькі скептики.
– Ми мусимо перемішуватися й спілкуватися! З того замісу виросте українська держава! – стверджували найдалекоглядніші.
Євген Чикаленко думав про свою новопреставлену дочку Євгенію. Чого вона так рано померла? Який був у цьому сенс? Євген і Євгенія. Сльози текли з його очей, падаючи на рукави. Він не любив, щоб хтось, навіть дружина Марія, бачив його слабкощі. Але наодинці таки заливався слізьми, немов омиваючи цим найдужчим проявом любові й туги свою дорогу донечку в тих світах, де нема ні печалі, ні зітхання.
Раптом здригнувся. Він уже підготував, а зараз висилатиме Грушевському двадцять п’ять тисяч карбованців. Це була величезна сума. Але Євгенові не було шкода такої пожертви. Навпаки, він не придумав нічого вагомішого й кращого, ніж можливість забезпечити недороге житло у Львові для юнаків і юнок з великої України.
Це не він придумав. Це благословляла батька на меценатство грішми, які мали піти на її посаг, мертва дівчинка, яку тато дуже любив і за її життя, і після її смерті, змінивши безпечний шлях землевласника на важкий і тернистий путь мецената для українства, щоб хоч воно не вмерло дитятком, як його найдорожча доня.
***
У 1898-му київським генерал-губернатором було призначено Драгомирова, якого називали «хитрим малоросом». Він справді мав симпатії до українства, звісно, дуже помірковані. Можливо, його прапрадід, козак Драгомир, відгукувався в генах високопоставленого чиновника – і Драгомиров нічого не міг із цим удіяти.
У будь-якому разі він дозволив друкувати в «Киевской Старине» українську белетристику. Євген Чикаленко починає платити за оповідання й повісті Михайлові Коцюбинському (якого недолюблював, вважаючи «сахаринно» улесливим і не відчуваючи, звісно, психічної драми цього чи не найкращого на той час українського письменника, чия проза якнайліпше годилася для перекладів, але не в той час народився Михайло Коцюбинський), Борисові Грінченку (якого також недолюблює за важкий характер, але віддає належне), Миколі Чернявському і своєму пізнішому другові Володимиру Винниченку (якого любив як людину та письменника, що не заважало Чикаленку вщент розкритиковувати низку його романів і драм).
Петербурзькі українці теж не дрімали. Принаймні якась частина їх. Зметикували, що швидко буде тридцятип’ятирічний ювілей літературної праці Данила Мордовця, чий прадід, як стверджували, мав зв’язок з Мазепою й зберігав архів із старовинними козацькими документами.
Євген Чикаленко з задоволенням поїхав до Петербурга, де ще ні разу не був. Він спостеріг, як швидко почав писати по-українськи Данило Мордовець, коли отримував оплату, рівнозначну російській (інша річ, що Мордовець був неглибоким і помірно талановитим белетристом; але ж на безриб’ї й рак риба).
Після більшовицької перемоги в 1917 році Євген Чикаленко втратив усе, але залишався корисним українству до самої смерті, пише в книзі «Пан. Роман про Євгена Чикаленка» літературознавець Степан Процюк. Фото Wikipedia
У Петербургу Чикаленко відвідав філософа Володимира Лесевича, родом з Полтавщини, який під кінець свого життя буде болісно шкодувати, що не віддав своїх розумових сил для розвою українства. Тут він познайомився з Володимиром Леонтовичем, який був зятем філософа і, як називав себе і його Чикаленко, великоземельним землевласником.
Вони почали бачитися щодня, ще не знаючи про те, що будуть колись фінансувати газету «Рада», без якої не йшлося б про духовне зростання українців, надто повільне, але безупинне.
– Кажуть, два ваші брати вороже ставляться до українства? – дипломатично поцікавився Євген. Проте Володимир Леонтович був спокійним: – Мій прадід був бунчуковим товаришем на Гетьманщині!
– Це, здається, високий військовий ранг? – уточнив Чикаленко.
– Найвищий, – стиха й гордо відповів Леонтович.
– Я ж іще знаю вас як Левенка з галицької «Зорі».
– Так це я, – пожвавився Леонтович. – Але за фахом я правник. Українство мені по-серйозному прищепив Василь Симиренко!
Василь Федорович Симиренко був сином відомого цукрозаводчика, багатія. Та й сам успадкував комерційний розум, замішаний на любові до українства. У цій розмові Леонтович і Чикаленко також не знали, що б газети «Рада» не існувало й без цієї людини, уперше згаданої в їхній розмові. Подібне притягує подібне.
***
Влітку 1897 року Євген перебував у Перешорах на Одещині. Хоч останнім часом він трохи закинув власне господарство, з головою поринувши в громадські справи українства, але кошти для цих справ можна було черпати лишень звідси.
Та одного дня їдучи потягом з Одеси до Києва, раптом виразно побачив перед собою те, що було закрите за шарпаниною буднів. Його переставала цікавити земля й витончені агрономічні пригоди. Його золота мрія ненастанного покращення господарства зненацька почала нидіти й каправіти.
Чому так трапилося? Він любив землю. Пишався своїми здобутками. Любив сам процес покращення способів господарювання. Євген любив господарювання й літературу. Він любив безупинне вдосконалення господарства так, як любить письменник сам процес творення нової книжки.
Він спершу приміряється до теми, часто довго обдумує, накопичує власну енергію. Талановитий письменник повинен відчути внутрішню силу й радість, які обов’язкові для написання важливої книжки. А вже після цього тонкого відчуття приступати до процесу написання.
Під час написання на письменника може чигати багато додаткових несподіванок і сторонніх впливів. Але може бути й так, що його словами, переплетеними в речення щасливим способом, говоритиме сам Промисел Божий. І тоді людина, переважно з різними вадами й чималими амбіціями, таки виправдовує своє призначення митця: чарувати словами, потрясати душі плачем чи сміхом, перемішувати всі емоції у великій плавильні літературного дива, яке прикрашає наше тривання, очищуючи – різними способами! – душі від житейського бруду.
Молодий господар переконався, що селянам цілком байдужий його спосіб мислення. «Коли я сидів безвиїзно п’ять років на селі, то віддавався господарству всією душею, можна сказати, з запалом. Мене цікавив притім найбільше не матеріальний бік, а бажання поставити своє господарство зразково».
Він скуповував для земельних робіт американські плуги, сівалки, снопов’язалки. Урядовець з особливих доручень Бертенсон у своїх нарисах «По югу России» (промовиста, між іншим, назва України) писатиме: «Заслуга Є. Х. Чикаленка полягає не тільки в тому, що він прикладає поліпшені методи оброблення землі – він ввів ці методи в сільськогосподарську культуру місцевих селян».
Деякі совісніші селяни самі казали молодому перешорському господареві з добрячим сарказмом, що, втім, свідчило про початки розуміння ситуації:
– Нам треба плуга незручного, щоб видирався з рук, а не такого, де ще можна сидіти, бо тоді одразу хиле на сон! Торгувати ми можемо лише вапном або дьогтем, іще чимось таким, непригодним для їдла власним крамом!
Окрім того, селян лякали великі земельні простори. Їм здавалося, що всілякі нововведення – не для полів з невеликими розмірами.
Євген за дуже вигідними цінами для селян продає двадцяти п’ятьом господарям 250 десятин землі у Перешорах, натомість вирішує купити землі на Полтавщині. Глибинні причини продажу частини перешорських земель не були пов’язані з господарчими експериментами. У гостях у Леонтовича у Ромодані, розглядаючи комерційні пропозиції за допомогою господаря, він пояснюватиме, чому так трапилося:
– Знаєте, на Херсонщині зовсім інший тип селянина, ніж на Полтавщині.
Володимир Леонтович, який почав поволі, з недовірою, відкривати українство в останні роки життя, дещо іронічно перепитав:
– Які ж це разючі відмінності?
– Херсонщина була заселена здеморалізованими людьми.
– Тобто?
– Вони дуже приязні, ледь не лізуть до очей. Легко, при потребі, будуть цілувати вам руку. Але в глибині душі будуть вас ненавидіти.
– Оце так загнули! – посміхнувся Леонтович, який не раз і не два стикався із віроломством.
– А полтавці чим такі добрі?
– Принаймні вони цікавляться «Кобзарем» Шевченка з моїх рук, – швидко відповів Євген.
– Тобто?
– Знаєте, я часто їжджу залізними дорогами, спеціально третім класом. І залишаю на лавці «Кобзар». Так от. Так от, – ще раз машинально повторив Чикаленко, якого ця тема дуже хвилювала.
– Херсонські селяни ніколи не цікавилися «Кобзарем»! А полтавські чули про нього, принаймні частина. Запитували, де можна купити «Кобзар», а то й розповідали про Шевченка народні легенди!
– Так, може, це випадковість з херсонськими? – гнув свою лінію недовірливий Леонтович.
– Може, але слабко віриться, коли така випадковість повторювалася раз у раз.
– То яка причина сього? – доскіпувався Володимир Леонтович, що також був землевласником і українцем за переконаннями, як Євген Чикаленко.
– Думаю, однією з причин є те, що предки полтавських селян, осілі предки, були однаковими козаками за Гетьманщини. Ріжниця лише в тому, що козаки зі званнями отримали від Катерини дворянство, – переконував Чикаленко.
– Тобто вона купила їх? – знову іронічно звузив очі Леонтович, і його вуса заворушилися, пересмикнуті гримасою смутку, прикритого гумором.
– Се правда, Володимире. Купила. Звідси інші витоки нашої трагедії, нашої зденаціоналізованості. Крім того, на Полтавщині селяни більш грамотні.
– І се теж причина вашої покупки? – знову ставав по-доброму іронічним Леонтович.
– Можна сказати, що так. Я, чесно зізнатися, кілька останніх літ більше думаю над розвоєм нашого краю, ніж над скупкою власних земель. Скільки треба людині? – чесно пояснив Євген.
– Се правда, – відповів Володимир, раптом задумавшись над чимось особистісним.
Діалог продовжувався. Ні Чикаленко, ні Леонтович ще не знали, що швидко стоятимуть пліч-о-пліч, реставруючи душу свого народу через газету «Рада» й чимало інших корисних справ, які більшовики пізніше, щоб знецінити їхнє значення, називали каганцюванням.