Російські військові марширують під час репетиції військового параду напередодні 9 травня в Санкт-Петербурзі, 22 квітня 2025 року. Джерело: Радіо Свобода Поширити в соцмережах:
Аналітики Sahaidachnyi Security Center представили дослідження «Неоголошена війна: як Росія атакує Європу».
«Головна суперсила Росії не та, що європейці думають, — наявність ядерної зброї, а те, що вони можуть знищити мільйон своїх громадян, і це для них нормально, тоді як жодна європейська країна на таке не піде».
Презентація відбулася 2 квітня в Українському кризовому медіацентрі, на якій також був присутній представник «Мілітарного».
Як пояснила директорка Sahaidachnyi Security Center Леся Огризко, дослідження має прикладний характер і покликане стати інструментом для рефлексії партнерів.
«Європа заспокоює себе сподіванням на колективну відповідь НАТО на можливу агресію. Натомість ми закликаємо країни-партнерів вчасно звернути увагу на захист власної інфраструктури і формування сучасних алгоритмічних військових спроможностей на основі роботизованих і автономних бойових систем. Росія вже набула цих спроможностей, а Україна — єдина країна західного світу, що може забезпечити готовність ЄС до відбиття агресії або зменшити її вірогідність. Для цього вже недостатньо серйозного вивчення нашого досвіду: потрібна повноцінна співпраця зі спільного розвитку спроможностей й інтеграція України в європейський безпековий простір», — наголосила вона.
The Denied War
Дослідження поєднує дві ключові теми: перша — це підпорогова повзуча агресія, яку Росія тривалий час веде проти європейських країн, насамперед держав — членів НАТО; друга — потенціал і можливість повномасштабної російської агресії проти країн Європи.
Аналітики зазначають, що на цьому етапі дії Росії вже суттєво відрізняються від класичних підпорогових операцій, які раніше здійснювалися переважно в інформаційно-психологічній та політичній сферах, а також через окремі спеціальні операції в європейських країнах з метою покращення власних позицій.
Починаючи із середини 2023 року, характер цих дій змінився. Вони стали більш системними та набули ознак операційного формування середовища майбутнього конфлікту. Станом на 2025 рік Росія здійснює систематичне глушіння GPS-сигналів на території країн Північної Європи та Балтії, створює диверсійні осередки, пошкоджує трубопроводи та силові кабелі та масово застосовує БпЛА для картографування й потенційної атаки стратегічних об’єктів.
Окремо відзначається зміна риторики Росії щодо європейських країн, зокрема держав НАТО. Найбільш небезпечною тенденцією аналітики називають трансформацію цієї риторики всередині самої Росії.
Аналітики наголошують, що Росія може нав’язати європейським країнам формат війни, який буде кривавим, затяжним і політично вкрай незручним для європейських суспільств і політичних еліт. Серед інструментів такого тиску називають застосування далекобійних ударів та масштабних кібератак.
Стратегія Росії
Дослідники наголошують, що загроза з боку Росії походить навіть не стільки від самої кількості засобів, скільки від ретельно прорахованої та досконало опанованої методології.
Починаючи з 2013 року, у російській військовій теорії поняття «гібридна війна» є не окремою категорією конфлікту, а невід’ємним, неподільним компонентом усього спектра тотальної війни.
Вкрай важливо усвідомлювати, що російський Генеральний штаб не розглядає гібридні операції лише як дипломатичний чи політичний інструмент; навпаки, застосування цих векторів означає, що ціль уже визначено як військового противника і що стан війни фактично вже існує.
Як прямо постулював генерал Валерій Герасимов, у російській доктрині в сучасному збройному конфлікті — як «неоголошеному і такому, що не відповідає жодному усталеному шаблону», — російський операційний задум на початку передбачає широке застосування некінетичних ліній зусиль — політичної, економічної та інформаційної війни з опорою на внутрішній дестабілізаційний потенціал, — доповнених прихованими військовими діями та силами спеціальних операцій.
Вирішально те, що ця підпорогова діяльність виконує функцію формувальних операцій, які передують кінетичній фазі. Відкрите застосування звичайних сил зазвичай відбувається на вирішальному етапі конфліктної безперервності, часто під приводом «миротворчості» або «кризового менеджменту», щоб досягти фінальних цілей.
Ця послідовна методологія не є теоретичною; від моменту її появи та всеосяжного концептуального оформлення у 2013 році вона майже одразу отримала операційне підтвердження у Грузії (2008) та Україні (2014, 2022), де гібридні формувальні операції створили умови для звичайного маневру.
Водночас після переходу звичайних сил через кордон ці гібридні інструменти не відкидають; вони зберігають операційну безперервність і еволюціонують, підтримуючи кінетичні зусилля. Навіть під час високоінтенсивних звичайних бойових дій вони залишаються активними — завдають ударів по глибокому тилу противника, щоб порушити логістику, підривають внутрішню політичну єдність і агресивно маніпулюють міжнародним сприйняттям.
Отже, у російському оперативному мистецтві гібридне та звичайне нерозривно переплетені, утворюючи цілісну, безшовну «повноспектральну» летальність, що зберігається від першого підривного акту до досягнення остаточної стратегічної мети.
Як підкреслюють дослідники, хоча глобальна гібридна кампанія проти західної коаліції є допоміжною лінією зусиль у нинішній війні проти України, конкретна інтенсифікація та якісний зсув гібридних заходів, зосереджених на Балтійському регіоні, мають чіткі ознаки оперативної підготовки середовища (OPE) з боку Росії.
Імовірно, це означає, що діяльність біля самого порога відкритого конфлікту є не просто тиском, а навмисною підготовчою фазою до регіональної конвенційної агресії, яка відтворює усталений російський шаблон вторгнення.
Ба більше, з погляду російської військової науки, поширений європейський дискурс про «гібридну війну» страждає на брак доктринальної точності. Західні аналітики часто ототожнюють цей термін з усім спектром підривної діяльності; однак російська військова думка, зокрема рамка, формалізована військовими академіками, запроваджує сувору таксономію ескалації.
У межах цієї ієрархії «гібридна війна» вже є конкретним, просунутим рівнем ворожих дій (стадія 4), відмінним від нижчих рівнів втручання. Лише інформаційні операції, економічний примус, пропаганда та внутрішня політична підривна діяльність самі по собі не становлять гібридної війни в межах цієї доктрини.
Натомість визначальною ознакою гібридної фази є обмежене застосування звичайної військової сили — передусім підрозділів ССО і приватних військових компаній, синхронізоване з широкоспектральним невійськовим тиском.
Отже, недавні інциденти в Європі, пов’язані з прямими актами саботажу проти критичної інфраструктури, порушеннями повітряного простору бойовою авіацією, поширенням невстановлених БПЛА та проникненням додаткових диверсійних елементів, можуть означати, що поріг уже перетнуто. Попереднє політичне втручання було лише прелюдією.
При цьому Росія доволі прямо говорить про цю зміну. Зокрема, її закріпили в оновленій Концепції зовнішньої політики Російської Федерації 2023 року, у якій стверджується, що «колективний Захід» розв’язав проти Росії «гібридну війну нового типу». По-перше, це формальне визнання того, що Москва вважає себе у стані війни з НАТО та ЄС; по-друге, дотримуючись радянської традиції «дзеркального відображення», вона розкриває власний операційний алгоритм, проєктуючи свої дії на противника.
У межах згаданої герасимовської доктрини «війни нового покоління» активні звичайні бойові дії регулярних сил мають відбуватися лише після тривалої фази прихованої агресії, яка успішно послабить систему управління та оборонні спроможності держави-цілі. Генерал Герасимов оцінив цей підхід, постулювавши співвідношення невійськових і військових заходів 4:1 у сучасному конфлікті.
Поточна підпорогова діяльність і тенденції
Упродовж чотирьох років повномасштабної війни проти України сіра зональна ворожа діяльність Кремля проти Європи перетворилася на комплексну операцію, покликану підірвати єдність і суверенітет країн ЄС і НАТО через синхронізоване поєднання кінетичних і некінетичних векторів: кібервійну, інформаційно-психологічні операції, економічний примус, політичну підривну діяльність, прямі дії розвідувальних мереж і саботаж.
Упродовж війни Росія радикально посилила характер підпорогової діяльності, наблизивши її до гібридної агресії. Але ці операції зазнали не тільки кількісного, але й якісного зсуву, який вказує на загрозливий стратегічний намір.
Від 2022 року й приблизно до середини 2023 року російські зусилля були зосереджені на кібернетичній, когнітивній і політичній площинах. Операції включали кібератаки під чужим прапором, активізацію шпигунських мереж, фінансування проросійських політичних структур, перетворення енергопостачання на зброю — газовий шантаж у 2022 році, — а також складні інформаційні кампанії на кшталт «Doppelgänger». Усе це вкладалося в логіку перерізання допомоги Україні.
Однак наприкінці 2023 року з’явився другий, паралельний трек, схожий на державний тероризм і пряму підготовку до збройної фази конфлікту. Його ранніми проявами стали атаки на критичну інфраструктуру подвійного призначення в Балтійському та Північному регіонах, включно з підпалами в прикордонних районах, пошкодженням газопроводу Balticconnector у жовтні 2023 року та перерізанням силового кабелю Estlink-2 російським танкером «тіньового флоту» в грудні 2024 року. Обидва інциденти продемонстрували спроможність і готовність завдавати ударів по стратегічних підводних об’єктах під виглядом морських аварій.
У 2025 році Європа стала свідком сплеску порушень повітряного простору — від нальоту групи дронів на Польщу у вересні 2025 року та скоординованого вторгнення перехоплювачів МиГ-31 в естонський повітряний простір до вже фактично «буденної» появи невстановлених безпілотних авіаційних систем над нафтовими платформами та стратегічними об’єктами європейських країн. Важливо, що розвіддані вказують: багато з цих БПЛА запускають із російського «тіньового флоту» та «цивільних» суден — фактично розвідувальних траулерів, — які діють поблизу європейських узбереж, що ускладнює раннє попередження.
У разі відкритого конфлікту ця розвідка дасть змогу негайно завдати високоточних ударів, щоб насамперед нейтралізувати засоби командування та управління НАТО і спроможності глибокого ураження — так само, як це намагалися реалізувати проти України у 2022 році.
Як відзначають дослідники, використання дронів можна вважати поворотним моментом у російській підпороговій діяльності проти Європи. Як універсальний гібридний інструмент, безпілотні системи стали ідеальним засобом для цієї фази як завдяки технічним можливостям, які вони надають, так і через проблему атрибуції. Дрон без розпізнавальних знаків, що кружляє над столицею або атомною електростанцією, викликає паніку й паралізує роботу, не створюючи формального casus belli для активації Статті 5.
Сценарії та вектори потенційних воєнних дій
Поряд із частим нерозумінням місця сіро-зональної ворожої діяльності та гібридної війни в ширшій російській військовій доктрині, Захід також плутається щодо головної стратегічної мети Росії.
Як і у випадку російської агресії проти України, мета полягає не в оперативному захопленні конкретних міст, як-от Часів Яр чи Покровськ, і навіть не чотирьох регіонів України; вона полягає в тому, щоб завдати НАТО політичної та психологічної поразки за якомога нижчої ціни.
Рішуча перемога над Україною могла б бути саме такою низьковартісною авантюрою, але станом на 2026 рік це виглядає практично неможливим. Стратегічна мета залишається незмінною, однак за умов обмеженіших ресурсів Москва тепер активно шукатиме нову точку максимального важеля — найслабше місце в Альянсі, де обмежений удар може спричинити непропорційний політичний розлом.
Держави Балтії є найуразливішим вектором для російської воєнної агресії, оскільки саме на цьому театрі Росія найімовірніше зможе реалізувати свою жагу до «швидкої перемоги» з найбільшим геополітичним зиском і найменшими зусиллями.
Сценарій 1. «Гамбіт Сувалкського коридору»
Раптова російська спроба захопити обмежену, але стратегічно важливу зону — найімовірніше, 80-кілометровий Сувалкський коридор між Калінінградом і Білоруссю — матиме на меті ізолювати держави Балтії від сухопутного підсилення союзниками по НАТО. Це був би блискавичний наступ, покликаний створити доконаний факт до того, як НАТО зможе сформувати злагоджену відповідь.
Хоча можливі й інші варіанти такої операції — наприклад, Готланд або район Нарви в Естонії, — усі вони мають фундаментальну ваду: залишають ахіллесову п’яту калінінградського ексклаву відкритою для польсько-литовської блокади. Така блокада паралізувала б значну частину подальших стратегічних можливостей Росії, спростивши союзникам окупацію або ефективну ізоляцію Калінінграда. Лише варіант із Сувалками справді усуває цей ризик.
За будь-якого іншого сценарію звичайної війни союзники, за наявності політичної волі, могли б ефективно підірвати стратегічне становище Росії, швидко захопивши калінінградський ексклав. Тоді, навіть якщо Москва досягла б територіальних успіхів у Балтії, її здатність висувати ультиматуми була б обмежена. Однак для НАТО такий курс дій довелося б зважувати з огляду на втрати особового складу та підвищений ризик ядерної ескалації.
Реалістичнішою виглядає морська блокада: Польща та Литва перекрили б сухопутний коридор до ексклаву з боку Білорусі, а флот НАТО заблокував би його з моря. Це унеможливило б доставлення підкріплень і могло б змусити російський гарнізон капітулювати в разі виснаження ресурсів. Саме це є найслабшим місцем, яке Росія безперечно враховує і, ймовірно, планує свою операцію довкола захоплення Сувалкського коридору насамперед із цієї причини.
Сценарій 2. «Повномасштабна регіональна війна в Балтії»
Комплексний багатодоменний російський штурм балтійських держав, який одночасно вестимуть на суші, на морі, в повітрі, у кіберпросторі та космосі, використовує весь спектр нових технологій — інтенсивні виснажувальні ракетно-дронові удари, розосереджені групи з роями дронів, масовану РЕБ, флоти морських дронів тощо.
На землі наступ одночасно охопить кілька оперативних фронтів — як в Україні у 2022 році, — із просуванням на Естонію, Латвію і Литву з боку Білорусі, з акцентом на Сувалкський коридор. Цей сценарій означав би намір вести демонстративну повномасштабну війну між Росією та НАТО, у якій Росія прагне не обмежувати себе, а паралізувати оборону всього Балтійського регіону.
З огляду на історичну схильність Росії до масштабу, а не до точності, другий сценарій — максималістський наступ — потребує особливо серйозного аналізу.
Цю оцінку підсилює вперта відмова Кремля йти на поступки не лише щодо України, а й у ширшому стратегічному ультиматумі, який вимагає відкотити інфраструктуру НАТО до кордонів 1997 року. Відповідно, повномасштабне вторгнення, яке відтворює початкову фазу війни проти України й спрямоване на швидку капітуляцію Естонії, Латвії та Литви, стає правдоподібним варіантом розвитку подій.
Його стратегічна логіка спиратиметься на блискавичний удар із захопленням усіх трьох держав за лічені дні та пред’явленням НАТО доконаного факту, негайно підкріпленого ядерним шантажем, щоб паралізувати будь-який контрнаступ Альянсу.
Однак операційне виконання такого вторгнення, ймовірно, відрізнятиметься від звичних бронетанкових проривів, які часто моделюють західні аналітики. Засвоївши важко здобуті уроки українського театру бойових дій, російські командири можуть відмовитися від масованих механізованих колон, уразливих для перехоплення.
Натомість сучасний наступ, імовірно, розпочнеться з гіперінтенсивних синхронізованих кібератак і хвиль ракетних та дронових ударів у глибину, щоб послабити протиповітряну оборону. Після цього відбуватиметься не просто обхід великих оборонних формувань із метою захоплення столиць, а проникнення розосереджених, відносно невеликих штурмових груп на багатьох напрямках. Ці підрозділи надаватимуть пріоритет швидкому закріпленню та розгортанню сенсорних масивів для створення «зон ураження», що дозволить вести розвідку в реальному часі й дистанційно знищувати сили союзників, які реагують на загрозу.
Певні матеріальні індикатори свідчать про підготовку саме до такого масштабного високоінтенсивного вторгнення. Законодавчі зміни, які дозволяють безперервний призов, нарощування оборонного виробництва та формування нових загальновійськових з’єднань, зокрема нових дивізій у Північно-Західних регіонах, — усе це вказує на створення ресурсів, необхідних для затяжної великомасштабної війни. Хоча залишається незрозумілим, чи призначені ці приготування виключно для продовження кампанії проти України, чи для ширшої ескалації, відповідний потенціал системно створюють.
Сценарій 3. «Захоплення островів у Балтійському морі»
На думку аналітиків, це досить малоймовірний самостійний сценарій, але з високими шансами стати частиною ширшої кампанії.
Він передбачає цілеспрямований амфібійний штурм шведського острова Готланд або естонського архіпелагу — Сааремаа, Хійумаа. Операційний намір полягатиме у встановленні домінування над центральною прибережною зоною Балтійського моря.
Контроль над цими островами теоретично дасть Росії значний оперативно-стратегічний важіль, дозволяючи розгорнути зони Anti-Access/Area Denial (A2/AD), які складатимуться з протикорабельних ракет, систем ППО, повітряних і морських дронів. Це фактично закриє Балтійське море для морських підкріплень НАТО, ізолює держави Балтії та створить платформу для дипломатичних ультиматумів.
Однак, попри стратегічну привабливість, тактична реальність робить цей вектор вкрай непривабливим як окрему кампанію.
Як показав кожен прибережний та острівний бій у російсько-українській війні, особливо на острові Зміїний, ізоляція та поступове виснаження відкритого гарнізону — лише питання часу. Без надійного, диверсифікованого й резервованого логістичного мосту, який Росія не може гарантувати у спірних водах центральної Балтики, будь-яке угруповання, розгорнуте на островах, буде вразливим до блокади та систематичного знищення.
Сценарій 4. «Ескалація в Арктиці»
Щодо арктичного театру, зокрема націлювання на архіпелаг Шпіцберген, ймовірність агресії роздвоюється залежно від ширшого стратегічного контексту — так само, як і у сценарії з Готландом. Як окремий вектор «обмеженого вторгнення», цей сценарій є одним із найменш імовірних; однак у разі повномасштабної регіональної війни, зосередженої на балтійських державах, одночасний наступ на Шпіцберген стає майже неминучим, відповідно до класичної стратегічної логіки другорядного театру.
Якщо розглядати ізольований арктичний сценарій як регіональний штурм, відірваний від будь-яких ширших воєнних зусиль, загальна оцінка показує, що попри локальні операційні переваги Росії бойові дії в цьому регіоні як самодостатня арктична кампанія матимуть серйозні структурні вразливості. Хоча російська стратегічна авіація та Північний флот зберігають кількісну перевагу в засобах глибокого ураження й підводних спроможностях, якісного балансу сил недостатньо, щоб забезпечити рішучу перевагу. Якщо північні країни продемонструють бодай мінімальну рішучість і скоординований опір, ця кампанія швидко перетвориться на логістичне болото.
Навіть якщо російські сили зможуть захопити архіпелаг у перші години, утримання там гарнізону створить беззахисну вразливість. Інтеграція норвезьких і фінських флотів F-35 створює серйозну тактичну повітряну загрозу, а ескадрильї P-8 Poseidon у Норвегії — це спроможність, спеціально налаштована на протичовнову війну в цьому регіоні.
На відміну від континентального фронту, ізольований острівний форпост не можна підсилити, якщо морські лінії комунікації перебувають під загрозою. Тому окупаційне угруповання зіткнеться з перспективою систематичного виснаження дистанційними високоточними ударами з материка, що змушуватиме Росію постійно «повторно захоплювати» територію або спостерігати, як її гарнізон занепадає.
Сценарій 5. «Повномасштабний наступ на Фінляндію та Норвегію»
Нарешті, найменш імовірний сценарій, який межує з фантастичним, передбачає прямий сухопутний наступ у Північній Норвегії або у Фінляндії. Теоретично така операція означала б просування російських сухопутних сил із Мурманська до Фіннмарку або з Петрозаводська в напрямку Йоенсуу та Рованіємі у Фінляндії.
Формальна стратегічна логіка тут була б оборонно-наступальною: створення буферної зони для захисту критично важливих бастіонів атомних підводних човнів на Кольському півострові та забезпечення домінування над Баренцевим морем.
Як підкреслюють аналітики, хоча розвідка з відкритих джерел підтверджує триваюче військове будівництво поблизу фінського кордону, включно з формуванням нових дивізій та армійського корпусу в Карелії, ці кроки можна тлумачити насамперед як оборонне позиціонування. Це нарощування має на меті захистити вразливий північний фланг і тилові райони Росії на випадок, якщо її головні бойові сили будуть задіяні деінде, а не створити потенціал, необхідний для територіального завоювання. Виділених сил недостатньо для захоплення й утримання ворожої та дуже складної місцевості проти підготовлених, численних і потенційно мотивованих оборонців.
Висновок
Аналітики наголошують, що Росія може нав’язати європейським країнам формат війни, який буде кривавим, затяжним і політично вкрай незручним для європейських суспільств і політичних еліт.
Роль Сполучених Штатів також потребує критичної оцінки. Попри заяви президента Трампа про захист Балтії, втручання США, особливо після війни з Іраном, яка підірвала стосунки між США та європейськими членами НАТО, не гарантоване.
При цьому Росія не потребує негайного військового захоплення якоїсь країни, головною метою може бути підрив довіри та функціонування Альянсу у випадку «млявої» реакції на вторгнення. Що не тільки принесе режиму путіна значну геополітичну перемогу, але і зробить країни Європи надзвичайно вразливими до нових вторгнень.
Інформація підготовлена на основі матеріалів: militarnyi.com