Документальний фільм “Мої небажані друзі. Частина II” показує жорстоку реальність життя російських журналістів у вигнанні

Документальний фільм "Мої небажані друзі. Частина II" показує жорстоку реальність життя російських журналістів у вигнанні 1
Дві жінки сидять на задньому сидінні авто; ліва схилила голову назад із заплющеними очима, права в червоному картатому шарфі спирається на її плече, дивлячись угору.

Рецензія: Журналісти, які покинули Росію, але не можуть від неї втекти

Інтимний документальний фільм розповідає про групу вигнанців, які прагнуть говорити правду своїй країні.

Що громадянин винен своїй країні? А якщо ця країна – Росія?

Саме таким є моральний вибір, що стоїть перед героями фільму “Мої небажані друзі: Частина II – Вигнання” (My Undesirable Friends: Part II – Exile) Юлії Локтєвої. Це продовження її відзначеного нагородами документального фільму 2024 року про розпад останнього незалежного телеканалу Росії “Дощ”. У першій частині розповідається про останні дні телеканалу в Москві у березні 2022 року, а друга частина – про шлях його журналістів у вигнання.

Протагоністи Локтєвої, переважно жінки, були змушені тікати, коли Росія запровадила закони про цензуру, що зробили їхню й без того небезпечну роботу злочином, покарання за який сягало 15 років ув’язнення. За кілька днів, а іноді й годин після розпуску “Дощу”, вони зібрали свої ноутбуки, домашніх тварин, дітей та спідню білизну і полетіли туди, куди могли дістатися без нової візи – до Стамбула, Тбілісі, Праги, Тель-Авіва.

Вони виступили проти російського президента Володимира Путіна та його уряду, але, куди б вони не їхали, вони залишаються громадянами країни, яка нападає на своїх сусідів і вбиває їх, і їх вважають відповідальними за війну, яку вона веде від їхнього імені.

«Ти відчуваєш себе так, ніби 1941 рік, і ти одночасно німець і єврей», – каже журналістка Анна Немзер, перезаряджаючи картридж для вейпу.

Героїні Локтєвої розриваються між когнітивним дисонансом і необхідністю постійно пояснювати себе: грузинським та латвійським господарям, які закликають їх «сказати Путіну, щоб припинив війну»; українським джерелам, які обурюються навіть мовою, якою вони говорять; російським батькам, які наказують припинити писати «нісенітниці» проти уряду і повернутися додому; і навіть собі, розмірковуючи, що вони могли б зробити інакше, щоб зупинити ковзання своєї країни у фашизм, і чи має значення їхня робота, коли російські ракети продовжують дощем сипатися на Україну.

Локтєва, яка знімала фільм сама на iPhone, дає цим питанням простір. Шестигодинний хронометраж, навіть довший за попередній фільм – це сміливий вибір, але накопичення звичайних моментів робить це дослідження вигнання інтимним та захопливим. Для глядачів, готових розбиратися з екзистенційними дилемами, та тих, кому пощастило жити поруч із артхаусним кінотеатром, тривалість фільму може стати перевагою. Зрештою, головні питання, порушені в ньому, потребують цілого життя для вирішення.

Можливо, ніхто не ставить ці питання так прямо, як Олена Костюченко з нещодавно закритої «Новой газеты», де за час її роботи було вбито чотирьох її колег. «Ми всі… витратили багато років, ретельно, детально, у чудових, добре написаних статтях, описуючи прихід фашизму в Росію», – каже вона. «Ну, ось він, чорт забирай. Тож ми написали всі ці статті». В іншому місці вона так само безжальна щодо невдачі зупинити Путіна, перетворивши Росію на те, чим вона є сьогодні: «Ми не хотіли жертвувати власним комфортом».

Альєся Мароховська висловлює подібну тривогу, згадуючи, як спостерігала, як когось б’ють на протесті. «Моя робота – знімати», – каже вона. «Ти не кидаєшся захищати людину. Ти знімаєш її, бо, ну, це твоя робота».

Попри ці сумніви, журналісти продовжують займатися журналістикою. Вони надають правдиве висвітлення війни російськомовній аудиторії через YouTube-канали, подкасти, а згодом і прямі трансляції з Риги, Латвія, де «Дощ» отримав ліцензію на мовлення. Але вони ступають на тонку кригу. Низка помилок в ефірі, що викликали питання щодо лояльності станції, врешті-решт коштували “Дощу” початкової ліцензії на мовлення, змусивши його переїхати до Нідерландів, де він працює сьогодні.

Документальний фільм "Мої небажані друзі. Частина II" показує жорстоку реальність життя російських журналістів у вигнанні 2

Ірина Долініна продовжує працювати у вигнанні з Праги. Cinetic

Надія знайти безпеку поза Росією триває недовго. Альєся та її найкраща подруга Ірина Долініна, журналістки-розслідувачки з IStories, які зараз базуються в Празі, отримують дивно конкретні анонімні погрози. Відправники знають номери їхніх паспортів, бронювання рейсів, навіть про «хропіння» бульдога Альєсі. Нові друзі не завжди ті, за кого себе видають: так званий юрист з прав людини, з яким подружилася Ірина, раніше працював у московській поліції. Тим часом батько Альєсі не розуміє, чому його донька поїхала. Війна в Україні, каже він, а не в Росії.

Але для більшості цих жінок війна всюди. З тимчасового притулку у швейцарському селі, де дзвони собору відзначають години чергового мирного дня, Костюченко розповідає про симптоми того, що, на її думку, було навмисним отруєнням у Мюнхені в жовтні 2022 року: неприємний піт, дезорієнтація, нудота, набряк кінцівок.

За кілька місяців до цього, працюючи в українському місті Миколаєві, Костюченко відвідала морг, переповнений жертвами російських обстрілів, про що вона писала з жорстокою ясністю. «У холодильнику тіла складені шарами. Дві дівчинки лежать одна на одній. Вони сестри. Старшій 17 – у купі тіл видно лише її руку, довгі тонкі пальці з акуратним рожевим манікюром. Молодшій 3 – вона лежить на сестрі. … Її тіло вкрите червоними ранами від осколків. Дівчинка виглядає живою».

Попри звірства, які мали б зупинити світ, життя триває, і фільм Локтєвої добре це передає. Костюченко кохає, і кохає глибоко. Її партнером є Яна Кучіна, московська редакторка, яка стала правозахисницею, і яка виїхала за Костюченко у вигнання. Яна, нова героїня саги Локтєвої, робить деякі з найтривожніших висловлювань фільму про те, як Росія ставиться до своїх громадян. Її дитячий церебральний параліч, каже вона, розглядається владою як «інтелектуальна недостатність», що забороняє їй отримати водійські права, стати лікарем або всиновити дитину.

Документальний фільм "Мої небажані друзі. Частина II" показує жорстоку реальність життя російських журналістів у вигнанні 3

Ксенія Миронова та співрежисерка Юлія Локтєва виступають після показу фільму “Мої небажані друзі: Частина II: Вигнання” на Нью-Йоркському кінофестивалі 27 вересня. Michael Loccisano/Getty Images

Окрім Яни, Костюченко кохає свою матір – чий день народження вона пропускає вперше – і свою країну. Її життя там, на її думку, було справжнім. «Я працювала в найкращій газеті на Землі. … Навколо мене була моя країна, яку я … ціную і досі люблю». Її любов, безумовно, не сліпа, але для українців, чию країну руйнує Росія, це може бути важко зрозуміти, не кажучи вже про прощення.

На відміну від Олени та Яни, колишня репортерка “Дощу” Ксенія (Ксюша) Миронова йде дорогою вигнання сама, у меланхолічному калейдоскопі таксі, темних сходів і нескінченних орендованих кімнат; її наречений, журналіст Іван Сафронов, все ще перебуває у московській в’язниці за сфабрикованими звинуваченнями у державній зраді. Ксюша повертається до Росії на його вирок, поїздку, яку також документує Локтєва. Івана засуджують до 22 років.

Серед стількох втрат є короткі моменти ніжності. В орендованій квартирі за кордоном Ксюша та її друзі з “Дощу” співають російську пісню: «Коли повернешся… сподіваюся, ми впізнаємо один одного… і я не твоя дружина і навіть не подруга». Це, мабуть, найросійськіша сцена в усьому фільмі – елегійна, захоплива, але водночас дивно сповнена надії.

Документальний фільм "Мої небажані друзі. Частина II" показує жорстоку реальність життя російських журналістів у вигнанні 4

Після виїзду з Росії з родиною Анна Немзер провела деякий час у Тбілісі, Грузія. Cinetic

Ксюша не є ні жертвою, ні трагічною героїнею; за її м’якою, дівочою зовнішністю ховається сталева воля. Вже не працюючи на “Дощі”, вона переїжджає з країни в країну, беручи будь-які фріланс-завдання, щоб вижити, і працюючи незалежною журналісткою, висвітлюючи політичних в’язнів, їхні сім’ї та життя росіян у вигнанні. У 2025 році ми бачимо її в Сполучених Штатах, яка висвітлює другу інавгурацію президента Дональда Трампа. «Дуже дивно, що я зараз в Америці, і тут відбуваються ті самі речі», – каже вона. Зараз вона працює з Немзер над архівацією незалежної журналістики, зокрема над збереженням двох десятиліть висвітлення подій у Росії проти спроб Кремля їх стерти.

Соня Гройсман, ще одна журналістка “Дощу”, знаходить винахідливі способи висвітлювати Росію з вигнання, керуючи анонімними операторами, зокрема весільними відеографами. В одному з її репортажів – Саша Скочиленко, художниця, яку засудили до семи років ув’язнення за заміну цінників у петербурзькому супермаркеті на антивоєнні послання. Камера наближається до чорно-білої етикетки над банками з кавою: «Армія Росії розбомбила маріупольську школу мистецтв, де 400 людей ховалися від обстрілів». Це ще одне нагадування про те, що в Росії ціна правди – це твоя свобода.

Або твоє життя. Значна частина документального фільму присвячена смерті опозиційного лідера Олексія Навального у 2024 році. “Дощ”, що транслювався з Амстердама, показав відео з ним за день до смерті, де він виглядає енергійним і досить здоровим. У своєму репортажі ведучі назвали його смерть у в’язниці тим, що багато хто в Росії знав, але боявся сказати: убивством. Навальний пішов до в’язниці, щоб змінити думку людей, каже крізь сльози Валерія Ратнікова, ведуча новин “Дощу”, між випусками її шоу. Він був маяком для багатьох. Тепер вона бачить лише «повну темряву попереду».

Документальний фільм "Мої небажані друзі. Частина II" показує жорстоку реальність життя російських журналістів у вигнанні 5

Валерія Ратнікова зупиняється в готелі в Стамбулі після втечі з Росії. Cinetic

Єдині герої, яких оминає ця достоєвська моральна мука, – це, як не дивно, українці. «У нас немає енергії та часу хвилюватися та панікувати», – каже Наталія Гуменюк, відома українська журналістка та військова кореспондентка, яка одружена з давнім колишнім журналістом “Дощу”. «Ми живемо у своїй країні і продовжуємо свою роботу». Серед найвражаючих кадрів фільму – українці, що танцюють на площі в Харкові, де цілі квартали зруйновані авіаударами, звук українських народних пісень змішується з виттям повітряних сирен. Чоловік Наталії, Петро, росіянин, розв’язав свою моральну дилему, приєднавшись до української армії, і тепер записує свій подкаст “Fuck the War!” між бойовими завданнями.

З нового дому в Нідерландах «оптимістичний канал», як колись називали “Дощ”, як повідомили в “Дощі”, станом на 2023 рік охоплює 13 мільйонів глядачів. Оскільки висвітлення війни, що не відповідає наративам Кремля, майже замовкло, більшість дивиться через VPN та проксі. Для журналістів висвітлення війни Росії означає життя в російській реальності. Це робить інтеграцію в нові країни майже неможливою; вони ні тут, ні там. Але повертатися додому – не варіант. Ратнікову, наприклад, заочно засудив московський суд до семи з половиною років ув’язнення. Локтєва записує її слухання по відеозв’язку, де «свідки» пояснюють, як «неправдива інформація» про війну «збентежила» їх. Так працює російське правосуддя.

Наразі Ратнікова має візу, роботу, місце для проживання. Це може змінитися будь-якої миті. Політичне вигнання – це не війна, але це низька планка для молодих чоловіків і жінок, які могли б прожити відносно нормальне життя. Висвітлюючи події незалежно, спочатку в дедалі більш авторитарній державі, а потім з вигнання, часто з великим ризиком для себе, вони дали своїй країні більше, ніж її вічно мовчазна більшість.

Одна з колег Ратнікової порівнює їхню місію з Сізіфом, що котить камінь угору – не як покарання, а за власним вибором. Вони продовжують, сподіваючись, що їхня робота зможе змінити думку в країні, яка здається безнадійно втраченою. Занурення Локтєвої в їхнє життя залишає нам надію на них, якщо не на майбутнє Росії.

Джерело новини: foreignpolicy.com

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *