Курдське питання: геополітичний пазл Близького Сходу 11.04.2025 17:10 Укрінформ Це рух до власної держави чи чергова пастка для курдів?
Курди представляють одну з найбільших етнічних груп у світі, яка не має власної національної держави. Переважно розташовані в регіоні Курдистану, вони населяють територію, що межує з чотирма країнами: Туреччиною, Іраном, Іраком і Сирією, де понад 30 мільйонів людей протягом тривалого часу ведуть боротьбу за культурну автономію, політичне визнання своєї ідентичності та право на самовизначення. Їхня присутність у цих націях суттєво впливає на внутрішню політику, а інколи безпосередньо впливає на виникнення та вирішення регіональних конфліктів.
Наразі курдське питання знову стало фокусом як на регіональній, так і на міжнародній політичній арені. Низка подій, зокрема політична нестабільність у Туреччині та зміни в Сирії, викликали відновлення інтересу до статусу курдського народу на Близькому Сході. Справа ще більше ускладнюється геополітичною динамікою, внутрішніми розбіжностями серед курдських угруповань і опорою на зовнішніх гравців.
НЕЗДІЙСНЕНЕ ПРАГНЕННЯ КУРДИСТАНУ
Після розпаду Османської імперії Севрський договір передбачав створення курдської держави. Однак цей договір так і не був ратифікований, а його положення були визнані недійсними Лозаннським договором 1923 року. З того часу курди залишалися роздробленими по різних державах, де, залежно від політичного клімату, їхні права стикалися з обмеженнями або прямим придушенням.
Курди складають найбільшу етнічну меншину в Туреччині, що становить приблизно 18–25% від загальної кількості населення країни. За оцінками, 15–20 мільйонів курдів проживають у південно-східних регіонах, а також у міських центрах, зокрема в Стамбулі. В Іраку 5-7 мільйонів курдів становлять близько 15-20% населення. Іранська курдська громада становить 10–12% населення, тоді як у Сирії 2–3 мільйони курдів складають приблизно 10–15% населення.
Така значна присутність національних меншин у цих країнах в ідеалі має сприяти демократичному вирішенню їхніх проблем. Однак виборча сила курдів залежить від політичних рамок: в Іраку вони мають найбільший вплив завдяки своїй автономії, у Туреччині – через прокурдські та деякі опозиційні партії, у Сирії вони мають значний вплив на місцевому рівні, але обмежений національний вплив, а в Ірані їхній вплив, обмежений репресіями, зводиться до участі в місцевих виборах і висування незалежних кандидатів. Хоча кількість курдів свідчить про потенціал впливу, реальність така, що вона залежить від ступеня свободи та політичних прав, доступних у кожній країні.
У 21 столітті курдські лідери визнають, що прагненню до незалежного Курдистану заважає міжнародний тиск і антагонізм з боку сусідніх держав. У Туреччині курдський лідер Абдулла Оджалан виступає за «демократичний конфедералізм», який би дозволив самоврядування без відокремлення. У Сирії курдський політичний і військовий діяч Мазлум Абді підтримує федеральну систему, яка забезпечить права курдів у реформованій Сирії. Тим часом в Іраку Нечірван Барзані, президент Іракського Курдистану, зміцнює автономію регіону, утримуючись від сепаратизму після невдалого референдуму 2017 року. В Ірані курди в першу чергу зосереджені на захисті своїх культурних прав серед триваючого гноблення.
Після повалення режиму Саддама Хусейна лише курди в Іраку отримали можливість добитися законної автономії. Зараз Іракський Курдистан (КРГ), який складається з трьох провінцій, має власний парламент, уряд і військові сили, відомі як Пешмерга.
Источник: www.ukrinform.ua