У середині вересня інтернет-детективи дослідили вебсайт маловідомої російської організації – Міжнародного клубу національної єдності. До його складу входять російські політики, пропагандисти державних ЗМІ та оперативники спецслужб. Клуб декларує, що створений “відповідно до указів президента Російської Федерації”. Хоча клуб стверджує, що підтримує “гуманітарні місії для народів України… та інших країн, що опинилися у скрутному становищі” на засадах “поваги, миру, гармонії та взаємодопомоги”, багато його членів відкрито закликають до ядерних ударів по столицях західних країн та українських містах.
Однак, що робить цей інструмент російської пропаганди незвичним, так це наявність у його керівному складі кількох американців. Найвідомішим з них є економіст з Колумбійського університету Джеффрі Сакс, який просуває кремлівські наративи, що делегітимізують українську державу, зокрема, брехню про те, що Революція Гідності 2014 року була державним переворотом за підтримки США. Еволюцію Сакса від шанованого науковця до охочого пропагандиста диктаторського режиму, що веде дедалі кривавішу та геноцидну війну, неможливо пояснити без аналізу феномену “співчутливого попутника”.
У середині вересня інтернет-детективи дослідили вебсайт маловідомої російської організації – Міжнародного клубу національної єдності. До його складу входять російські політики, пропагандисти державних ЗМІ та оперативники спецслужб. Клуб декларує, що створений “відповідно до указів президента Російської Федерації”. Хоча клуб стверджує, що підтримує “гуманітарні місії для народів України… та інших країн, що опинилися у скрутному становищі” на засадах “поваги, миру, гармонії та взаємодопомоги”, багато його членів відкрито закликають до ядерних ударів по столицях західних країн та українських містах.
Однак, що робить цей інструмент російської пропаганди незвичним, так це наявність у його керівному складі кількох американців. Найвідомішим з них є економіст з Колумбійського університету Джеффрі Сакс, який просуває кремлівські наративи, що делегітимізують українську державу, зокрема, брехню про те, що Революція Гідності 2014 року була державним переворотом за підтримки США. Еволюцію Сакса від шанованого науковця до охочого пропагандиста диктаторського режиму, що веде дедалі кривавішу та геноцидну війну, неможливо пояснити без аналізу феномену “співчутливого попутника”.
Термін “співчутливий попутник” має довгу історію. Він з’явився в перші дні існування Радянського Союзу, коли новостворена комуністична держава шукала зовнішньої підтримки та сподівалася розпалити революції в капіталістичному світі. Сьогодні цей термін описує низку західних публічних діячів, які симпатизують Росії, її керівництву та її війні.
Після російської анексії Криму та вторгнення на Донбас у 2014 році, багато з цих прихильників були європейцями. Однак сьогодні вони переважно американці та охоплюють увесь політичний спектр. Звісно, прокремлівських прихильників можна знайти і в Європі, таких як колишній канцлер Німеччини Ґергард Шредер та колишня міністерка закордонних справ Австрії Карін Кнайссль, яка зараз живе в Санкт-Петербурзі. Обидва раніше працювали на російські енергетичні компанії. Однак багато колишніх європейських шанувальників президента Росії Володимира Путіна, як-от французька ультраправа лідерка Марін Ле Пен, стали критиками Росії після повномасштабного вторгнення у 2022 році. Іронічно, що тоді як частина європейських правих пом’якшила свою підтримку Кремля, американці тепер їх замінюють.
Подкастерка і права інфлюенсерка Кендіс Оуенс відвідує Санкт-Петербурзький міжнародний економічний форум у Санкт-Петербурзі, Росія, 4 червня. Ольга Мальцева/AFP через Getty Images
На щорічному Санкт-Петербурзькому економічному форумі в червні американські “співчутливі попутники” Путіна були дуже помітні, а праворадикальна подкастерка Кендіс Оуенс стала зіркою шоу. Сакс, який тепер є частим гостем телешоу Володимира Соловйова, найзапеклішого російського прихильника знищення українців та бомбардування західних міст, брав участь по відеозв’язку з Нью-Йорка. Після форуму Ендрю Тейт і його брат Трістан, яких у Великій Британії розшукують за звинуваченнями у зґвалтуванні та торгівлі людьми, відвідали російський військовий полігон. Вони транслювали свої позитивні погляди на Росію та її армію для своєї переважно молодої чоловічої аудиторії по всьому світу. Відтоді професор Чиказького університету Джон Міршаймер, який звинувачує Захід у бажанні Путіна знищити Україну, також відвідав Москву. Не дивно, що російський уряд використовує заяви Міршаймера для виправдання своєї війни проти України.
Це не єдині відомі американці, що перебувають під впливом Кремля та його наративів. Серед інших – колишня ведуча Fox News Такер Карлсон, режисер Олівер Стоун, конгресвумен-республіканка Анна Пауліна Луна, праворадикальний інфлюенсер Стів Беннон та колишній радник президента США з національної безпеки генерал-лейтенант Майкл Флінн. Під час своєї поїздки до Росії Оуенс дала інтерв’ю іншому “співчутливому попутнику”, колишньому ведучому CNN Ріку Санчесу. Він нині базується в Москві, де веде головну англомовну новину програму Кремля на RT – пропагандистському каналі, забороненому в США та Європі з 2022 року.
Як і Карлсон раніше, Оуенс хвалила нібито чистоту та безпеку Москви, наполягаючи, що будь-яка недовіра до Росії є непотрібним “привидом холодної війни”. І Карлсон, і Оуенс мимоволі повторюють слова “співчутливого попутника” Ліона Фейхтвангера, німецького письменника-емігранта, який відвідав Радянський Союз у 1930-х роках. Одразу після сталінського масового терору та геноцидного голоду Фейхтвангер розмірковував, що “скрізь у цьому великому місті Москві панувала атмосфера гармонії та задоволення, навіть щастя”.
Вигляд на Червону площу в Москві 1 січня 1935 року. AFP через Getty Images
Звісно, сьогоднішні прихильники Росії – це бліда тінь західних діячів, які симпатизували Москві в минулому, включаючи таких митців, як Пікассо та Фернан Леже, філософа Жан-Поля Сартра, письменників Андре Жида, Теодора Драйзера, Джона Дос Пассоса, Ернеста Хемінгуея, Джорджа Бернарда Шоу і навіть (коротко) В. Х. Одена. Сучасні прихильники Росії можуть не мати мистецької та літературної величі, але вони компенсують це величезною аудиторією в соціальних мережах і широким впливом на рух MAGA.
Як же нам зрозуміти, що мотивує цих сучасних прихильників мілітаристського, репресивного суспільства? Один з напрямків – це аналіз перших західних прихильників Кремля. Для цього я нещодавно занурився в “The Fellow-Travellers” Девіда Коута, вичерпну історію цього феномену радянської епохи, опубліковану в 1973 році.
Книга Коута пояснює, що головним рушієм перших “співчутливих попутників” була віра в прогрес та ідея, що суспільство можна конструювати “зверху вниз”. Коут також показує, що їхнє захоплення радянським проєктом випливало з глибокого розчарування у своїх країнах і на Заході загалом. Багато з цих західних інтелектуалів були стурбовані зростанням фашистських рухів у своїх країнах і вірили, що комунізм може слугувати протидіючою силою.
Відтак, “співчутливі попутники” часто ігнорували або навіть виправдовували жахливі злочини режиму, включаючи голодомор, спричинений сталінським режимом в Україні на початку 1930-х років. На піку жорстокої хвилі культурних та політичних репресій, відомої як Великий терор, багато західних інтелектуалів гордо підтримували сталінський Радянський Союз. Наприклад, у 1937 році на конференції “Мир і дружба з Радянським Союзом” у Лондоні виступали декан Кентерберійський Х’юлет Джонсон, видавець Віктор Голланц, члени британської аристократії та парламентарі Лейбористської партії. Особливо підступну роль відіграли впливові західні журналісти; головним серед них був кореспондент “Нью-Йорк Таймс” Волтер Дюранті, який став завзятим прихильником Сталіна і зачищав радянські злочини.
Так само, як і тоді, сьогоднішня кремлівська пропаганда прагне завоювати прихильність Заходу, експлуатуючи їхні незадоволення та тривоги. До західних культурних консерваторів Кремль звертається, наголошуючи на нібито підтримці Росією традиційних цінностей. Глобальним альтруїстам, які прагнуть уникнути конфлікту з ядерною державою, Кремль пропонує капітуляцію України як ціну миру.
Проросійські активісти марширують на честь радянської перемоги над Німеччиною у Другій світовій війні у Вашингтоні, округ Колумбія, 3 травня 2025 року. Amid Farah/AFP через Getty Images
Як документує Коут, радянська пропаганда здійснювалася через Товариство культурних зв’язків із закордонними країнами, яке співпрацювало із західними комуністичними партіями, а також через різноманітні товариства радянської дружби, спрямовані на не-комуністів. Після розпаду Радянського Союзу у 1991 році механізми іноземного впливу Москви розпалися, щоб бути відновленими під керівництвом президента Росії Володимира Путіна зі свіжими ресурсами. Коли Росія вперше вторглася в Україну у 2014 році, Кремль використовував ці мережі впливу для поширення наративу про те, що вторгнення насправді є громадянською війною в Україні, для вирощування критиків України та для дискредитації її західних прихильників. RT, як глобальна багатомовна телемережа Кремля, відігравала значну пропагандистську роль.
Після закриття RT на Заході Росія переорієнтувала свої операції впливу на соціальні мережі. Кремль підтримував впливових діячів, які виступали проти “woke-порядку” щодо прав ЛГБТК+, секуляризму та імміграції, а також націлювався на тих, хто сподівався уникнути ширшого конфлікту з Росією і тому був схильний до наративів Москви. Для досягнення цих цілей Кремль спрямував значні ресурси на широкий спектр ініціатив, включаючи Клуб національної єдності.
Як частину зусиль для завоювання прихильності культурних консерваторів, Путін видав Указ № 809 у листопаді 2022 року. Документ під назвою “Про затвердження Основ державної політики щодо збереження та зміцнення традиційних російських духовних та моральних цінностей” є широкою атакою на західний декаданс та лібералізм, протиставляючи Росії як традиційному, віровіруючому патріархальному суспільству. Указ тісно пов’язаний з Російською православною церквою, залишки якої, очищені та інфільтровані, стали головним пропагандистом радянських військових зусиль під час Другої світової війни під керівництвом Сталіна – і яка контролюється Кремлем з того часу.
Посилені пропагандистські зусилля також сприялися “Фондом підтримки та захисту прав співвітчизників, які проживають за кордоном”, який таємно виплатив мільйони доларів організаціям та особам, переважно в Європі.
Зусилля Кремля щодо впливу на американських правих добре профінансовані. Він витратив мільйони доларів на американських інфлюенсерів та подкастерів, не кажучи вже про приріст видимості в соціальних мережах, який отримують дружні до Росії голоси від величезної мережі російських інтернет-ботів. У свою чергу, американські прихильники надають медійну платформу російським пропагандистам, таким як Олександр Дугін, ультраправий націоналіст, якому вже давно доручено російськими спецслужбами залучати правих ідеологів на Заході. Американські інфлюенсери, які надали йому платформу, включають Такера Карлсона та Алекса Джонса, допомагаючи їм поширювати погляд на Росію як на безпечну гавань для західних людей, які відкидають те, що вони вважають руйнівною ліберальною ідеологічною програмою.
Феномен того, як відомі західні лідери громадської думки поєднуються з убивцями-тирани і захоплюються ними, має довгу історію як зліва, так і справа. У 1930-х роках колишній британський король, а тоді герцог Віндзорський; промисловець Генрі Форд; авіатор Чарльз Ліндберг, генеральний директор IBM Томас Вотсон та французький письменник Луї-Фердінан Селін хвалили Гітлера та нацистський режим. Подібно до Москви, Берлін будував міжнародну мережу під назвою Auslandsorganisation, яка прагнула здобути громадську підтримку Заходу через різноманітні пропагандистські заходи. Серед шанувальників фашизму Муссоліні були президент Колумбійського університету Ніколас Батлер Мюррей та поет Езра Паунд. У 1960-х та на початку 1970-х років Північнов’єтнамська диктатура могла розраховувати на симпатії Мері Маккарті, Бертрана Рассела, Сартра та Симони де Бовуар. Ноам Хомський та Джейн Фонда відвідували Північний В’єтнам і висловлювали підтримку тому, що вони характеризували як його антиімперіалістичну програму. Хомський пізніше ставив під сумнів злочини одного з найжорстокіших убивць XX століття – Пол Пота в Камбоджі.
Акторка Джейн Фонда зустрічається з віце-прем’єр-міністром Північного В’єтнаму Нгуєн Зуй Чинем у Ханої 21 липня 1972 року. TF/AFP Files/AFP через Getty Images
Наскрізна нитка, що поєднує багатьох цих “співчутливих попутників”, полягає в тому, що вони, здається, поглинені своєю внутрішньою політичною чи інтелектуальною ненавистю — включаючи зневагу до політичних опонентів і різних аспектів суспільства, в якому вони живуть — настільки, що вони готові прийняти найжорстокіший, геноцидний іноземний режим: ворог мого внутрішнього ворога – мій друг.
Як пояснює книга Коута, деякі з перших “співчутливих попутників” розчарувалися в Москві після пакту Молотова-Ріббентропа 1939 року, який об’єднав нацистську Німеччину та Радянський Союз на перші два роки Другої світової війни, сприяючи їхньому спільному вторгненню до Польщі. Інші визнали своє розчарування лише після війни, коли побачили, як Центральна Європа потрапила під комуністичну тиранію. У 1949 році кілька колишніх симпатиків — включаючи Жида, Стівена Спендера та Артура Кестлера — зробили внесок в антологію “Бог, що підвів” (“The God that Failed”), в якій вони розглянули коріння своєї підтримки радянського правління, описали своє поступове розчарування і визнали свої моральні прорахунки. Більше “співчутливих попутників” відійшли після смерті Сталіна та розкриття його злочинів його наступником Микитою Хрущовим; ще інші — після того, як радянські танки придушили Угорську революцію 1956 року та Празьку весну 1968 року.
Чи зіткнеться сьогоднішнє покоління “співчутливих попутників” колись із подібним переосмисленням? Є мало причин сподіватися на зміну думки. Минулі покоління отримали допомогу у своєму переосмисленні завдяки тому, що більшість масових злочинів Сталіна відбувалися в темряві. Пізніші одкровення змусили багатьох відкинути його. Сьогоднішні прихильники Путіна, навпаки, живуть у часи, коли про природу режиму Путіна відомо практично все. Існує безліч цифрових та свідчень очевидців про систематичні воєнні злочини Росії в Україні, включаючи невимовні жахи, скоєні на окупованих нею територіях. Сучасні “співчутливі попутники” ігнорують ці ретельно задокументовані факти або відкидають їх як несуттєві.
Такер Карлсон бере інтерв’ю у президента Росії Володимира Путіна в Кремлі в Москві 6 лютого 2024 року. Гавриїл Григоров/Pool/AFP через Getty Image
Однаково тривожною є їхня байдужість до системи цензури та політичних репресій Путіна, яка придушує вільні дискусії та криміналізує будь-яке несхвалення його “спеціальної військової операції“. Американські подкастери та експерти, які нескінченно критикують нібито придушення свободи слова в Сполучених Штатах і представляють себе як неупереджених шукачів правди, не виявляють жодного інтересу до того, як це питання розглядається Путіним у Росії.
Злочини Сталіна були на порядки більшими, ніж те, що Путіну вдалося скоїти досі. Але нинішній контингент “співчутливих попутників” є більш ганебним і небезпечним, ніж їхні попередники минулого століття. Хоча підтримка Сталіна з боку видатних діячів Заходу мала моральне значення, вона майже не мала практичного ефекту – не було жодних реальних способів зупинити його або запобігти його злочинам. Натомість, Захід сьогодні має засоби ефективно протидіяти агресії Путіна. Сьогоднішні апологисти Путіна, розпалюючи суперечки та спотворюючи громадські дебати, мають силу відкласти, сповільнити або припинити необхідну допомогу Україні. Роблячи це, вони активно сприяють війні Путіна. Історія, ймовірно, оцінить їх набагато суворіше, ніж їхніх помилкових попередників.
Проте ніхто не буде оцінений суворіше, ніж найновіший член кола “співчутливих попутників” Путіна: президент США Дональд Трамп. Роками Трамп вихваляв Путіна та висловлював захоплення ним, водночас часто виливаючи зневагу на демократично обраного президента України Володимира Зеленського. Однак останніми днями Трамп вийшов далеко за межі висловлення особистої симпатії Путіну і перетнув геополітичний Рубікон. Після того, як Сполучені Штати спочатку перейшли від прямого союзництва з Україною до ролі нейтрального посередника, Трамп як послабив здатність України захищатися, так і, знявши енергетичні санкції, надав Кремлю фінансові ресурси, які будуть використані проти України. Ганебно, що він вирішив зробити це тоді, коли Росія намагається зробити великі міста України непридатними для життя за допомогою наростаючих хвиль атак.
Майже одностайне засудження альянсу Трампа з Путіним з боку інших західних лідерів, а також значна підтримка України в Республіканській партії та серед її виборців, ще можуть змусити його змінити курс. Але цинічна аморальність останніх дій Трампа залишить незгладимий слід на його і без того суперечливому, руйнівному та ганебному президентстві.
Інформація підготовлена на основі матеріалів: foreignpolicy.com