ЕКСКЛЮЗИВ “Бомба Новини”: Як розібратися в російській історії? Нова книга показує можливості та межі мікроісторії у розумінні минулого.
Останніми роками з’явилося багато історичних книг про Росію та Радянський Союз, написаних у жанрі мікроісторії. Це дослідження, які розглядають минуле через мікроскоп, віддаючи перевагу дрібницям повсякденного життя над війнами, змінами урядів, економічними циклами та іншими масштабними подіями. Цей підхід дозволяє зазирнути в найпотаємніші куточки історії, виявивши те, що часто залишається непоміченим у грандіозних наративах.
Зазирнути в минуле: історії з “квартирного будинку” та “парфуму”
Одним із таких прикладів є книга Юрія Слезкіна “Будинок уряду: Сага про Російську революцію” (2017), яка розповідає про приватне життя еліти більшовиків, що мешкали в одному будинку. Карл Шльоґель у своїй книзі “Радянське століття: Археологія втраченого світу” (2023) досліджує радянське минуле через матеріальні речі: від пакувального паперу до флаконів парфумів “Червона Москва”. А нещодавно Михайло Зигар у книзі “Темний бік Землі: Короткочасна перемога Радянського Союзу над тоталітаризмом” (2025) розкриває останні роки СРСР через сотні інтерв’ю, зокрема з колишнім радянським лідером Михайлом Горбачовим.
Ці праці, хоч і зосереджуються на, здавалося б, незначних деталях, проливають світло на найглибші аспекти радянського життя. Вони показують, як буденні предмети чи приватні розмови можуть розкрити правду про епоху, яку приховували офіційні документи чи пропаганда.
“Exit Stalin: The Soviet Union as a Civilization, 1953-1991”, Марк Б. Сміт, W.W. Norton & Co., 576 стор., $49.99, липень 2026 р.
Нова книга Марка Б. Сміта, історика з Кембриджу, “Exit Stalin: The Soviet Union as a Civilization, 1953-1991”, випущена в січні, має багато спільного з цими творами. Подібно до Слезкіна, Сміт “зазирає під капот” радянської державної машини, розкриваючи її деталі та взаємозв’язок. Як і Шльоґель, він наголошує на матеріальних аспектах історії, наприклад, на 7000 гучномовцях, встановлених у Кремлівському палаці з’їздів. І, як Зигар, який виріс у СРСР під час горбачовських реформ, Сміт вплітає себе в розповідь: книга завершується уроками, винесеними з досвіду його дружини, з якою він познайомився в Москві і яка померла від раку незадовго до повномасштабного вторгнення Росії в Україну.
На перший погляд, “Exit Stalin”, яка охоплює період від смерті радянського диктатора Йосипа Сталіна до розпаду країни, є ще однією спробою використати мікроісторію для відродження суспільства та способу життя, що вже не існують. Проте, понад своїх колег, Сміт також бореться з обмеженнями мікроісторії та її здатністю осмислити сучасну Росію. “Чи спричинило радянське минуле війну в Україні, чи зробило її менш ймовірною?” – запитує він у післямові, – питання, з яким зараз мусить боротися кожна книга про Росію. Він не знайшов чіткої відповіді і сумнівається, чи знайде її коли-небудь.
Таємниці минулого: від Толстого до “милих дрібниць”
Хоча мікроісторію часто пов’язують з італійським істориком Карло Гінзбургом та його книгою “Сир і хробак” (1976), її витоки, ймовірно, сягають часів “Війни і миру” Льва Толстого. У філософському епілозі цього великого російського роману, присвяченого наполеонівським війнам, стверджується, що історія – це не “біографія великих людей”, як писав Томас Карлейль, а сукупність усієї людської діяльності: нескінченно складна розповідь, яку не можна спрощувати без втрат.
Мікроісторичні дослідження Радянського Союзу почали з’являтися переважно після його розпаду. Це було зумовлено як доступністю раніше засекречених архівних документів, так і зникненням ідеологічних обмежень, які, серед іншого, дискредитували роль особистості. Відновлюючи особистість та агентність тих, хто був змушений мовчати в ГУЛАГах або вдавав мовчання, щоб уникнути їх, ці історії стали – певним чином – відтермінованим викликом до твердження, яке часто приписують Сталіну: “Мільйон смертей – це лише статистика”.
Лікарня для в’язнів ГУЛАГу, які працювали на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу в Росії, 25 липня 1933 року.Laski Diffusion/Getty Images
За власним зізнанням Сміта, його перехід до мікроісторії – після попередньої книги 2019 року “Російська тривога: І як історія може її розв’язати”, яка була більш відстороненою та концептуальною – був спричинений втратою впевненості у власних методах. Усі його дослідження свідчили, що повномасштабне вторгнення в Україну ніколи не відбудеться. Однак його російська дружина – яка “цінувала індивідуальність”, “не довіряла абстрактним колективам” і слухала власний життєвий досвід – слушно передбачила протилежне. Після років висвітлення війни у своєму блозі “Beyond the Kremlin” Сміт дійшов висновку, що наукові дослідження та експертний аналіз не можуть перевершити знання, зібрані журналістами та іншими на місцях.
Сміт також приписує свій підхід до написання “Exit Stalin” білоруській журналістці, лауреатці Нобелівської премії Світлані Алексієвич, яка мала значний вплив на російську мікроісторію та є авторкою книги “Час second hand: Останні свідки СРСР” (2013). “Я не питаю людей про соціалізм, – пише Алексієвич у передмові до своєї книги, для якої, як і пізніше Зигар, вона взяла інтерв’ю у сотень людей про їхні спогади про життя за комуністичного правління. – Я хочу знати про любов, ревнощі, дитинство, старість. Музику, танці, зачіски. Безліч дрібниць зниклого способу життя”.
“Exit Stalin” також заглиблюється в ці “безлічі дрібниць”: від листів від шанувальників Даниїла Граніна, популярного автора, який критикував радянську систему за Микити Хрущова, до так званих “товариських судів”, що вершили “революційне правосуддя” у сусідських спорах. Масштаб досліджень Сміта настільки широкий, наскільки дозволяють обставини, адже “жодна група, навіть Політбюро, не мала монополії на значення… радянськості”.
Подібно до “Часу second hand”, інформація в “Exit Stalin” подається переважно такою, якою вона є, з мінімальним коментуванням її причинно-наслідкових зв’язків. Допускаючи суперечності, які інші історики могли б ігнорувати або намагатися виправити, Сміт демонструє, що розпад СРСР – як і так звана “відлига” після смерті Сталіна – не був неминучим, а випадковим і, отже, уникненним.
Приймаючи випадковість, Сміт не тільки виступає проти ідеї, що розпад СРСР гарантував прихід Путіна до влади, але й проти того, що Росія застрягла у нескінченному циклі, де один авторитарний режим змінює інший. Останній погляд знайомий з російської літератури та культури радянських дисидентів, але він також коріниться в західних упередженнях: у вірі, що російський народ, як і народи колишніх європейських колоній, фундаментально нездатний до демократичного врядування.
Президент Росії Володимир Путін йде перед церемонією інавгурації в Кремлі в Москві 7 травня 2018 року.Alexander Zemlianichenko/AFP via Getty Images
Мікроісторики шукають загальне через часткове – або, за словами Алексієвич, “женуться за катастрофою в контурах буденності”. Її надія щодо “Часу second hand”, як і щодо багатьох інших її книг, зокрема “Жіноче обличчя війни: Усна історія жінок у Другій світовій війні”, полягала в тому, що, об’єднавши різноманітні голоси, природно виникне єдиний хор.
В “Exit Stalin” це насправді не вдається. Джерела часто перебивають одне одного або говорять повз одне одного, створюючи какофонію, яка збиває з пантелику не менше, ніж просвітлює. Сміт представляє цивілізацію, визначену вічною невизначеністю на одній сторінці та монотонністю на іншій – описуючи Михайла Горбачова як “останнього революціонера” і водночас як соціал-демократа західного зразка, чиї реформи зрадили справи, які він стверджував, що підтримує.
Сміт – далеко не єдиний радянський історик, який приходить до оксюморону. В одному місці він цитує політолога Володимира Шляпентоха, який називав Радянський Союз “нормальним тоталітарним суспільством”, що насолоджувалося внутрішньою стабільністю, незважаючи на – і завдяки – своїй систематичній жорстокості. В іншому місці він згадує Олексія Юрчака, який писав про розпад СРСР, що “все було назавжди, доки цього не стало”.
Теоретично, історія, розглянута через мікроскоп, повинна давати чіткіше зображення, ніж при погляді через телескоп. На практиці, однак, одне може бути таким же розпливчастим, як і інше. Де “макроісторик” може пропустити значні деталі, мікроісторики іноді можуть не побачити ліс за деревами. Один ризикує зробити надмірні узагальнення, інший – помилково приписати глибший зміст поодиноким випадкам. Жодна тенденція не є особливо корисною для того, хто дивиться на минуле, щоб осмислити сьогодення.
Ще одна потенційна пастка мікроісторії полягає в тому, що, концентруючись на історичній значущості тем поза межами або на нижчих щаблях існуючих владних структур, мікроісторик неправильно трактує динаміку між правителем і керованим. “Час second hand” Алексієвич, хоч і є переконливим портретом радянської ностальгії, часом припускає, що Путін лише реагує на вже існуючий суспільний попит на гідність і мету, а не править через залякування та пропаганду. У найгіршому випадку, її інтерв’ю створюють враження, що росіяни контролюють Путіна, а не навпаки; в кращому – що вони існують у симбіотичних стосунках, де одне невіддільне від іншого.
Активіст Національно-визвольного руху, пропутінської організації, що підтримується Кремлем, тримає прапор з портретом Путіна перед будівлею Держдуми в Москві 19 грудня 2023 року. Getty Images
“Exit Stalin” уникає цієї пастки, поширюючи свій мікроісторичний підхід на найвищі коридори влади. Замість того, щоб концентруватися виключно на дисидентах, звичайних громадянах та низькокваліфікованих бюрократах, Сміт також досліджує внутрішнє та матеріальне життя тих, хто перебував на вершині радянської харчової піраміди. З них Хрущов та Горбачов постають його двома головними персонажами, і саме в їхньому зіставленні його дослідження виявляється найбільш актуальним для розуміння того, що відбувається в Росії сьогодні.
“Exit Stalin” не просто ставить питання, чому Радянський Союз розпався. Натомість, вона запитує, чому радянська цивілізація пережила ліберальні реформи “відлиги”, але не реформи “гласності” та “перебудови”. У пошуках відповіді Сміт пояснює не стільки те, чому СРСР призвів до появи Путіна, скільки те, як самому Путіну вдалося залишитися при владі – і що може статися, коли він піде.
Найбільш вагомою та простою причиною того, що Радянський Союз не пережив Горбачова, є те, що Горбачов, на відміну від Хрущова, не бажав застосовувати державне насильство для придушення опозиції. Хоча Хрущов засудив сталінські репресії та послабив цензуру в мистецтві та ЗМІ, він також відправив солдатів для придушення антирадянського Угорського повстання в 1956 році – приклад, якому послідував його наступник, Леонід Брежнєв, у відповідь на Празьку весну десятиліттям пізніше. Коли наприкінці 1980-х років ще більше країн-сателітів Москви відійшли від комунізму, Кремль нічого не зробив – і тому Варшавський договір розпався.
Примус та придушення, далекі від відмови після десталінізації, не тільки залишалися ключовою частиною радянської цивілізації від початку до кінця, але й відігравали вирішальну роль у забезпеченні її виживання. Погоджуючись з Зигарем та іншими, що Радянський Союз впав внаслідок внутрішніх, а не зовнішніх факторів, “Exit Stalin” натякає, що уряд Путіна не впаде, якщо він сам не дозволить цьому статися, відмовившись від придушення. І так само, як Хрущов зберіг радянську систему після засудження Сталіна, майбутній президент може зруйнувати образ Путіна, продовжуючи при цьому його націоналістичну, імперіалістичну, православну християнську ідеологію “Російського світу“.
Перехожі збираються перед білбордом із зображенням Путіна та цитатою з його нещодавнього звернення до нації – “У нас не було іншого вибору, крім як діяти інакше” щодо вторгнення в Україну – у Санкт-Петербурзі 25 лютого 2022 року.Sergei Mikhailichenko/AFP via Getty Images
Якщо прочитати “Exit Stalin” після Толстого чи Алексієвич, можна здивуватися висновку Сміта, що Радянський Союз розпався не внаслідок сукупних дій усіх радянських громадян, а через бездіяльність однієї людини. Чи не суперечить це духу його методології?
Один зі способів примирити цю напругу – зазначити, що для Сміта рішення обрати мікроісторичний підхід є перш за все етичним. У вступі він пише, що якби йому довелося розповісти лише одну історію про радянську історію, це була б історія Маші, персонажа з роману Василя Гроссмана “Все тече”. Заснована на реальній особі, вона була однією зі “статистик” Сталіна, відправленою до ГУЛАГу за сфабрикованими звинуваченнями, де втрати та труднощі зрештою привели її до “усвідомлення того, що вся надія зникла”.
Після розповіді про неї, яка збереглася лише через художній твір, Сміт стверджує, що будь-хто, хто стверджує, що “під час і після “відлиги” Хрущова виникло якесь нормальне життя”, повинен спочатку “подивитися Маші в очі”; іншими словами, історики “відлиги” не можуть ігнорувати – або навіть намагатися примирити її – з тим, що було раніше. Для багатьох мікроісториків це твердження також справедливе для написання про радянську історію загалом.
💥 Думка редакції Бомба Новини:
Аналіз Марка Б. Сміта, хоч і зосереджений на СРСР, кидає разюче світло на сучасну Росію. Розуміння того, як влада може зберігатися через придушення, навіть після засудження попередніх репресій, є ключовим для прогнозування майбутнього Путіна та його режиму. Якщо історія дійсно повторюється, то розуміння механізмів минулого – через мікроскопічні деталі життя звичайних людей та приховані мотиви правителів – дає нам шанс не тільки осмислити сьогодення, але й, можливо, вплинути на майбутнє. Для України це означає, що боротьба за свободу та суверенітет є частиною ширшого історичного процесу, де відмова від насильства та примусу, як показує аналіз Сміта, є найімовірнішим шляхом до справжньої стійкості.
Дізнатися більше на: foreignpolicy.com