ідвідувачі на виставці досягнень у сфері виробництва ракет та дронів. Тегеран, 12 листопада 2025 року. (ATTA KENARE / AFP) Поширити в соцмережах:
Іран створив найпотужнішу та найрізноманітнішу програму балістичних ракет на Близькому Сході. Вона становить фундаментальний елемент національної оборонної доктрини та слугує інструментом регіональної проєкції сили.
За останні десятиліття іранське військово-політичне керівництво інвестувало колосальні ресурси у створення самодостатньої ракетної промисловості. Ця галузь компенсує технологічне відставання традиційних видів озброєння, зокрема військово-повітряних сил, на які тривалий час тиснуть міжнародні санкції.
Еволюція іранського ракетного арсеналу відображає перехід від простої закупівлі та реверс-інжинірингу радянських зразків 1950-х років до розробки складних високоточних систем. Сучасні проєкти використовують тверде паливо, керовані бойові блоки та елементи гіперзвукових технологій.
Історичним каталізатором програми стала ірано-іракська війна (1980–1988). Тоді Тегеран не мав можливості відповісти на масовані удари іракських ракет Scud по своїх мегаполісах. Цей досвід, відомий як «Війна міст», сформував у керівництва переконання: балістичні ракети — єдиний надійний засіб стримування агресії. У 1984 році Іран отримав перші 20 ракет Scud-B від Лівії.
Ця подія заклала фундамент для створення спеціалізованих підрозділів у складі Корпусу вартових Ісламської революції (КВІР). Сьогодні програму координують Організація аерокосмічної промисловості (AIO) та Аерокосмічні сили КВІР.
Вони керують розгалуженою мережею науково-дослідних центрів, виробничих потужностей та підставних компаній, через які закуповують критичні компоненти за кордоном.
Оснащення
Іран володіє найбільшим у регіоні арсеналом тактичних балістичних ракет, переважно твердопаливних БРМД та БРСД. За офіційними даними, Тегеран добровільно обмежує дальність свого озброєння до 2000 км, що дозволяє покривати більшу частину Близького Сходу. Країна здебільшого спирається на власні розробки, хоча й залучає підтримку Китаю та Північної Кореї.
Розробники оснащують усі ракети системами керування: інерційною навігацією, гіростабілізацією, новими супутниковими та автономними головками самонаведення. Війська запускають їх із рухомих установок.
Іранські ракети несуть звичайні фугасні, осколково-фугасні чи касетні бойові частини масою 500–1000 кг. Деякі модифікації мають протикорабельні та протирадіолокаційні бойові блоки. Точність найкращих зразків сягає кількох десятків метрів.
Технічні характеристики систем різняться. Сімейство Fateh (Fateh-110, Fateh-313 тощо) має довжину близько 9–10 м та пускову масу 3–4 т при масі бойової частини 500 кг. Ці одноступеневі твердопаливні ракети базуються на мобільних шасі.
Назву Shahab зараз використовують рідше; здебільшого це продукція Корпусу вартових Ісламської революції (КВІР). До цієї лінійки належать рідинні Shahab-1 (Scud-B), Shahab-2 (Scud-C) та вдосконалена Shahab-3 у модифікаціях Ghadr та Emad із дальністю 800–1600 км.
Клас БРСД представляють твердопаливні Sejjil (2000 км), Khorramshahr (до 2000 км), а також нові Kheibar Shekan (1450 км) та Haj Qasem (1400 км). Останню назвали на честь Касема Сулеймані; вона має два твердопаливні ступені. У 2023 році Іран представив прототип гіперзвукової ракети Fattah із дальністю 1400 км. Впровадження нових систем триває повільно: часто після серії невдалих запусків ракети проходять випробування роками.
Іран активно застосовує ракети під час навчань та в локальних конфліктах. Найвідоміші приклади — удари Fateh-110 та Zolfaghar по північно-східній Сирії у червні 2017 та жовтні 2018 року проти ІДІЛ. У січні 2020 року країна атакувала ракетами Shahab-3, Ghadr та Emad американські бази в Іраку. Тегеран офіційно визнає ці акції. Аерокосмічні сили КВІР проводять навчальні запуски щонайменше десятка ракет 1–2 рази на рік. Іран також передає озброєння союзникам: твердопаливні Fateh отримали «Хезболла» у Лівані та шиїтські ополченці в Іраку.
У Ємені рух «Ансар Аллах» використовує аналоги під назвами Burkan-1/2 (копії Qiam та Shahab-2). У 2018 році Іран повідомив про передачу ракет Zolfaghar та Dezful Силам народної мобілізації в Іраку. Хоча дані про кількість озброєння різняться, джерела вказують на наявність щонайменше кількох сотень пускових установок різних класів.
Промисловий комплекс та зовнішня підтримка
Іранська ракетна індустрія досягла високого рівня автономності, проте вона досі залежить від постачання специфічних хімічних компонентів та електроніки.
У лютому 2025 року спостерігачі зафіксували прибуття до порту Бандар-Аббас судна з 1000 тоннами перхлорату натрію — критичного окислювача для твердого ракетного палива. Такі обсяги дозволяють виготовити паливо для приблизно 260 ракет Kheibar Shekan або 200 ракет Haj Qasem.
Ця залежність від міжнародних джерел, зокрема Китаю, створює вразливість програми, яку противники Ірану намагалися використати під час блокад та ударів у 2026 році.
Центральну роль у розробках відіграє Організація самодостатнього джихаду (SSJO), яка відповідає за впровадження інновацій та адаптацію іноземних технологій. У 2024–2025 роках темпи виробництва прискорилися: попри втрати під час війни з Ізраїлем у червні 2025 року, Іран зміг швидко відновити свій арсенал до рівня приблизно 2000–2500 ракет різних типів.
Навігація та точність: Перехід на BeiDou-3
Протягом тривалого часу аналітики класифікували іранські ракети як «зброю терору» через їхню низьку точність. Однак у 2024–2026 роках ситуація докорінно змінилася. Іран відмовився від вразливих до засобів РЕБ сигналів GPS на користь китайської навігаційної системи BeiDou-3.
Повідомляється, що військовий сигнал системи BeiDou (B3A) використовує технологію стрибкоподібної перебудови частоти та шифрування. Це забезпечує стійкість навігації на рівні 98% навіть за умов масованого радіоелектронного придушення.
Завдяки цьому іранські ракети досягли точності менше 5–10 метрів. Під час конфлікту у червні 2025 року ракети Zolfaghar під управлінням BeiDou-3 продемонстрували здатність уражати конкретні будівлі та радарні антени на території Ізраїлю.
Також Іран розробляє власні інерціальні системи на основі волоконно-оптичних гіроскопів. Нові програмні алгоритми дозволяють ракетам автоматично перемикатися між різними джерелами сигналів у разі втрати одного з них, що гарантує виконання завдання навіть у завадовому середовищі.
Аналіз бойового застосування та динаміка залпів (2024–2026)
Досвід реальних бойових дій у період 2024–2026 років дозволяє об’єктивно оцінити ефективність іранського арсеналу проти найсучасніших систем ПРО, таких як Arrow, THAAD та Patriot.
Цей період продемонстрував стрімку деградацію пускового потенціалу Тегерана під інтенсивним вогневим впливом союзників. Якщо у квітні 2024 року Іран випустив близько 120 БРСД за добу, то вже у жовтні того ж року залп зріс до 200 ракет, переважно моделей Kheibar Shekan та Rezvan.
Піку ракетної могутності Тегеран досяг під час 12-денної війни у червні 2025 року, використавши приблизно 550 балістичних ракет за весь період конфлікту.
Однак операція «Epic Fury» наприкінці лютого 2026 року виявила критичну вразливість іранської стратегії. Попри масований початок 28 лютого з випуском 170 ракет, інтенсивність атак стрімко впала: вже до 4 березня добова кількість пусків скоротилася на 86%, а станом на 10 березня ракетна активність досягла історичного мінімуму.
Таке виснаження потенціалу спричинила передусім втрата мобільних пускових установок (TEL), які стали головним «вузьким місцем» програми. За період операцій «Epic Fury» та «Roaring Lion» авіація США та Ізраїлю знищила близько 75% іранського парку TEL, що унеможливило проведення скоординованих залпів і змусило КВІР перейти до поодиноких пусків.
Паралельно з дефіцитом установок, систематичні удари по підземних об’єктах у Khojir та Shahrud, а також по логістичних вузлах КВІР, підірвали ланцюжки постачання та знищили значні запаси БРСД безпосередньо в місцях зберігання.
Ситуацію погіршив ефект «придушення пуску»: постійна присутність ворожої авіації в небі Ірану створила екзистенційну загрозу для розрахунків, адже ризик знищення протягом лічених хвилин після розгортання змушував планувальників діяти надто обережно.
Зрештою, затяжний характер війни змусив іранське керівництво запровадити суворе нормування залишків озброєння. Тегеран намагався зберегти хоча б мінімальний потенціал стримування, щоб не залишитися повністю беззбройним перед фінальними фазами протистояння.
Балістичні ракети малої дальності
Іранські БРМД формує насамперед сімейство Fateh-110 — серія твердопаливних ракет, які інженери розробляють із 1995 року на базі Zelzal та китайських технологій. Базова Fateh-110A (першого покоління) має дальність ~210–250 км, бойову частину ~500 кг, одноступеневий твердопаливний двигун та мобільну пускову установку (причіп або переобладнаний TEL від Scud).
У серійних версіях (Fateh-110B/C/D) розробники збільшили діаметр двигуна, завдяки чому дальність зросла до ~300 км. У період 2007–2018 років Іран щороку проводив успішні випробування Fateh, а останні публічні запуски відбулися під час навчань КВІР у 2018 та 2020 роках.
Іран застосовував систему проти позицій ІДІЛ у Сирії (2017, 2018); також відомо про передачу ракет угрупованням «Хезболла» (Ліван) та ПМУ (Ірак). Пускова установка Fateh-110 винятково мобільна: її легко перевозити ґрунтовими шосе та швидко розгортати для пострілу за лічені секунди після зупинки.
Сімейство Fateh-110 містить і модернізації. Fateh-313 — збільшений варіант довжиною ~10,3 м із дальністю 500 км, що зберігає одноступеневу конструкцію. Fateh-e Mobin отримала інфрачервоне наведення (супутниковий канал та ІЧ-головку), що забезпечує дальність до 300–500 км. Спроби ліцензувати виробництво для союзників (проєкт M-600 для Сирії) дозволили виготовити одноступеневі ракети з дальністю ≈300 км.
Також на базі Fateh з’явилися Hormuz-1 та Hormuz-2 — твердопаливні протирадіолокаційні та протикорабельні ракети. За певними даними, їх не виділяли в окремий тип, а інтегрували в родину Fateh.
Ще одна БРМД — Qiam-1 (Qaem-1) — одноступенева рідинна ракета. Вона стала перехідною моделлю від Shahab-2 (Scud-C) до власної конструкції без стабілізаторів. Перше випробування відбулося у 2010 році; дальність оцінюють у ~800 км при масі бойової частини ~750 кг. Qiam-1, керована за рахунок вектора тяги двигуна, має кращу аеродинаміку, ніж Shahab-2, що підвищило точність.
Вперше її використали у 2017 році для ударів по Дейр-ез-Зору. КВІР продовжує виробництво та вдосконалення версії Qiam-2 (дальність ~1000 км). Ці ракети Іран також постачав хуситам у Ємен під назвою Burkan упродовж 2017–2020 років.
Старіша лінійка Shahab-1/2 (Scud-B/C) майже застаріла, хоча окремі одиниці залишаються на зберіганні. Zelzal-2/3 — напівкеровані реактивні системи, які Іран використовував у боях (Дейр-ез-Зор, 2017) і які згодом еволюціонували у балістичні Fateh. Їхні боєголовки важать ~600–1000 кг, а дальність сягає ~200 км (для Zelzal-3).
Ці системи мають низьку точність (КВО вимірюється кілометрами), тому їх використовують як реактивну артилерію проти площинних цілей.
Подальший розвиток ракетних програм зумовив появу Zolfaghar, яку Тегеран продемонстрував у 2016 році. Ракета долає відстань у 700 км та використовує відокремлювану бойову частину, що значно ускладнює її перехоплення системами ПРО.
Саме Zolfaghar послужив інструментом перших іранських бойових пусків по цілях у Сирії протягом 2017–2018 років. У 2020 році арсенал поповнив морський варіант — Zolfaghar-e Basir. Дальність понад 700 км дозволяє цій системі загрожувати авіаносним групам глибоко в Індійському океані.
У 2019 році Іран показав ракету Dezful, яка фактично копіює конструкцію Zolfaghar, але має подовжений корпус. Завдяки цьому дальність зросла до 1000 км. За міжнародною класифікацією такі показники переводять систему у розряд ракет середньої дальності, проте іранське командування продовжує використовувати її як тактичний інструмент для точкових ударів.
Балістичні ракети середньої дальності
Іранські БРСД досягають дальності 1000–2000 км. Ключову роль тут відіграє сімейство Shahab-3 та його модифікації — одноступеневі рідинні ракети, що за конструкцією нагадують північнокорейські «NoDong». Оригінальний Shahab-3A (випробуваний у 1998–2003 роках) має довжину ~15,6–16,6 м, масу ~17–19 т із бойовою частиною 760–1200 кг та дальність 800–1300 км.
Після серії тестів у 2000–2003 роках ракета надійшла на озброєння. Оригінал використовує інерційну систему керування, а його КВО становить від кількох сотень метрів до 2,5 км.
У період 2004–2010 років розробники розпочали модернізацію: Shahab-3B (Ghadr-101/110) отримала збільшені баки та полегшену конструкцію. Це підвищило дальність до ~1600–2000 км, проте зменшило корисне навантаження до ~750 кг через специфічний обтічник («дитяча пляшка»).
Модернізована «Ghadr» має вищу точність (КВО близько 300 м) завдяки чутливішій інерційній системі та гіростабілізатору.
У 2015 році Тегеран представив Emad-1 — фактично вдосконалений керований бойовий блок для ракет Shahab-3/Ghadr. Emad оснащений аеродинамічними кермами на головній частині для маневрування на кінцевій ділянці польоту, що підвищує точність і ускладнює перехоплення системами ПРО.
Експерти оцінюють дальність Emad у 1700 км із бойовою частиною ~750 кг та КВО ~500 м. Хоча офіційні бойові пуски не зафіксовані, війська активно використовують ці ракети під час навчань.
До інших БРСД належать:
-
Dezful (Qiam-3): двоступенева твердопаливна ракета (похідна від Fateh-313) з дальністю ~1000 км.
-
Khorramshahr: рідинна двоступенева ракета, представлена у 2017 році. Її вважають проєктом із дальністю до 2000 км, хоча точні дані залишаються секретними. Версія Khorramshahr-2 (2020 рік) має полегшену конструкцію. Ці ракети досить масивні (довжина 10–12 м, маса понад 12 т) і потребують тривалої підготовки до запуску.
-
Sejjil-2 (Ashura): самостійно розроблена двоступенева твердопаливна ракета. Перший політ відбувся у 2008 році. Заявлена дальність сягає ~2000 км із бойовою частиною близько 500 кг. Точність (КВО) оцінюють у 300–500 м.
Балістичні ракети підвищеної та міжконтинентальної дальності
Офіційно Тегеран не володіє ракетами класу БРПД (дальність понад 3000 км) чи МБР (понад 5500 км). Максимальна дальність іранських балістичних систем сягає приблизно 2000–2500 км. Таку цифру, наприклад, містить іранська інфографіка 2025 року щодо ракети Sejjil, хоча західні експерти вважають цю оцінку завищеною. Реальні можливості систем Ghadr, Khorramshahr та Sejjil обмежені радіусом у 2000 км, а показник у 2500 км залишається на рівні гіпотез. Фахівці наголошують: жодна з відомих ракетних програм Ірану не дозволяє уражати цілі на материковій частині США.
У 2023–2024 роках медіа поширювали інформацію про розробку «гіперзвукової» ракети Fattah, що здатна розвивати швидкість до 13 Махів при дальності 1400 км. Проте ці характеристики все ще вкладаються в параметри ракет середньої дальності (БРСД).
Космічні ракети-носії (Simorgh, Safir) розробники орієнтують виключно на виведення супутників. Наразі Тегеран не перетворив ці космічні технології на бойові ракети типу БРПД чи МБР, що підтверджують аналітики. Іран систематично заперечує плани щодо створення міжконтинентального озброєння, хоча досвід КНДР та технологічна підтримка Китаю дозволяють припустити появу таких проєктів у майбутньому.
Висновок
Попри масштабування та активний розвиток ракетних сил, реальні бойові дії продемонстрували неспроможність Ірану завдати нищівних ударів по американських та ізраїльських силах. Атаки Тегерана проти союзників не спричинили серйозної шкоди: жоден американський корабель не затонув і не зазнав ушкоджень.
Водночас інтенсивність застосування іранських ракет значно знизилася внаслідок активних операцій ізраїльської та американської авіації. Це слугує наочним прикладом того, що розвиток лише одного напряму сил стримування не гарантує ефективності у веденні війни.
Попри постійні демонстрації ракетного потенціалу, Іран так і не зміг організувати надійну роботу систем протиповітряної оборони чи модернізувати повітряні сили. Авіація країни досі складається переважно із застарілих літаків; крім того, Тегеран відчуває гостру нестачу літаків дальнього радіолокаційного виявлення (AWACS) та сучасних радіолокаційних засобів.
Ця війна стала показовим прикладом того, що Іран, попри гучні заяви та постійні демонстрації ракетного озброєння, виявився безсилим у протистоянні з противником, який володіє комплексною військовою перевагою. Держава, здатна поєднувати розвиток військово-морських сил, авіації, розвідки та систем управління, отримує вирішальну перевагу на полі бою.
У підсумку цей конфлікт продемонстрував повну перевагу комплексного підходу над іранськими спробами зробити ставку виключно на ракети як основний інструмент війни проти сильного противника.
Подробиці можна знайти на сайті: militarnyi.com